Большая Палата ВС: суд применяет исковую давность только тогда, когда есть основания для удовлетворения иска

13:00, 18 ноября 2023
Прерывается ли исковая давность по требованию об обращении взыскания на предмет ипотеки подачей иска о взыскании долга по основному обязательству, - позиция БП ВС.
Большая Палата ВС: суд применяет исковую давность только тогда, когда есть основания для удовлетворения иска
Источник фото: pixabay.com
Следите за актуальными новостями в соцсетях SUD.UA

Суд использует исковую давность, только если есть основания для удовлетворения иска. На это обратила внимание Большая Палата Верховного Суда в постановлении от 14 июня 2023 года по делу №755/13805/16-ц (пункт 53 постановления).

Как отметила БП ВС, прежде чем применить исковую давность, суд должен выяснить и указать в судебном решении, нарушено ли право или охраняемый законом интерес истца, за защитой которого тот обратился в суд. Если такое право или интерес не нарушено, суд отказывает в удовлетворении из-за его необоснованности. И только если будет установлено, что право или охраняемый законом интерес лица действительно нарушен, но исковая давность истекла, и об этом сделала заявление другая сторона спора, суд отказывает в иске из-за истечения исковой давности при отсутствии уважительных причин его пропуска, приведенных истцом.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

У 2006 році позичальник отримав у банку споживчий кредит в іноземній валюті. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором інша особа передала в іпотеку банку квартиру. У 2010 році останній надіслав позичальнику вимогу про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором через порушення його умов. Позичальник вимогу не виконав, борг не повернув.

У 2010 році банк продав право вимоги за обома договорами іншій юридичній особі-новому кредитору. У 2011 році останній звернувся до позичальника із досудовою вимогою про погашення заборгованості за кредитним договором, а наприкінці 2013 року - із позовом у справі № 755/27827/13-ц про стягнення відповідної заборгованості. У 2014 році суд першої інстанції стягнув із позичальника основну суму боргу, проценти за користування кредитом і пеню. Але позичальник борг не повернув.

9 вересня 2016 року новий кредитор звернувся з позовом до іпотекодавиці про звернення стягнення на предмет іпотеки через продаж його на прилюдних торгах. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, оскільки позивач не надав належних доказів дійсного розміру кредитної заборгованості. Вказав, що до спірних відносин слід застосувати Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» 1304-VII.

Апеляційний суд це рішення скасував і звернув стягнення на предмет іпотеки. Вважав, що термін виконання зобов`язання настав, але ні позичальник, ні іпотекодавиця не погасили борг у сумі, яку визначив суд у справі № 755/27827/13-ц. Початкову ціну продажу предмета іпотеки визначив на підставі висновку судової оціночно-будівельної експертизи.

Іпотекодавиця подала касаційну скаргу. Вказала, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на сплив позовної давності, про застосування якої вона заявляла у судах першої й апеляційної інстанцій. Вважала, що ця давність спливла для нового кредитора ще 20 травня 2013 року (останній день трирічного строку, починаючи з тридцять першого дня після отримання позичальником вимоги банку 2010 року про дострокове виконання зобов`язання за кредитним договором).

Велика Палата Верховного Суду мала, зокрема, дати відповідь на питання про те, чи переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки поданням позову про стягнення боргу за основним зобов`язанням і навпаки. Виснувала, що не переривається.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Чи є належним спосіб захисту, який обрав позивач

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:

 «ОТП Банк» уклав із позичальником кредитний договір із терміном повернення останнього періодичного платежу 27 грудня 2016 року.

Того ж дня з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором відповідачка уклала із «ОТП Банк» договір іпотеки, згідно з яким передала в іпотеку квартиру.

Банк звертався із досудовою вимогою від 19 квітня 2010 року про дострокове виконання позичальником зобов`язань за кредитним договором. Згідно з цією вимогою на підставі кредитного договору банк вимагав достроково повернути весь борг, включно із залишком за кредитом, у межах 30 календарних днів з дати її отримання. Попередив позичальника, що у разі невиконання вимоги настануть юридичні наслідки у вигляді відшкодування збитків, звернення стягнення на майно, кошти та всі активи.

У грудні 2010 року ПАТ «ОТП Банк» уклало із позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля. Згідно з цим договором продавець (банк) продав (переуступив) покупцеві (позивачеві) права на кредитний портфель, який включає кредитні договори, а покупець прийняв такий портфель і зобов`язався сплатити на користь продавця винагороду.

Цього ж дня ПАТ «ОТП Банк» відступило позивачеві право за договором іпотеки на підставі договору про відступлення права вимоги. Згідно з цим договором у зв`язку з укладенням фактором із клієнтом договору купівлі-продажу кредитного портфеля сторони домовилися, що клієнт передав і відступив фактору сукупність прав, належних клієнту за договорами забезпечення, включаючи, але не обмежуючись, правом звернути стягнення на заставлене майно.

Апеляційний суд установив, що позивач звернувся до позичальника із досудовою вимогою від 30 червня 2011 року. Згідно з цією вимогою просив позичальника достроково протягом 30 днів повернути всю суму кредиту та нараховані проценти за користування ним, а також звернув увагу на наслідки у вигляді відшкодування збитків, звернення стягнення на майно, кошти та всі активи у разі невиконання зобов`язань.

11 вересня 2014 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення у справі № 755/27827/13-ц, згідно з яким стягнув із позичальника на користь позивача заборгованість за кредитним договором у розмірі 828 744,60 грн. 3 грудня 2014 року Апеляційний суд м. Києва залишив це рішення суду першої інстанції без змін.

16 травня 2017 року головний державний виконавець Дніпровського районного відділу ДВС м. Києва ГТУ юстиції в м. Києві прийняв постанову про повернення виконавчого листа, виданого у справі № 755/27827/13-ц без виконання у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів.

Позичальник і відповідачка добровільно заборгованість за кредитним договором не погасили.

Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

За змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону № 898-IV реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону № 898-IV. Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові.

За змістом частини другої статті 35 Закону № 898-IV визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону № 898-IV) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону № 898-IV), - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону № 898-IV, не погодили, а передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV.

Отже, недотримання позивачем передбаченої статтею 35 Закону № 898-IV процедури подання вимоги про усунення порушень умов кредитного договору та договору іпотеки не є перешкодою для звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема шляхом проведення прилюдних торгів. Тому з моменту настання строку виконання основного зобов`язання у кредитора виникло право на звернення до суду із таким позовом. Відповідачка стверджувала, що мала обов`язок достроково повернути кредит не пізніше 19 травня 2010 року, про що вказала у заяві про застосування позовної давності та у запереченні на апеляційну скаргу.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє заперечення відповідачки про порушення позивачем пункту договору іпотеки щодо надсилання іпотечного повідомлення позичальникові та відповідачці. Ця умова договору згідно з назвою відповідного пункту стосується позасудового врегулювання, а позивач звернувся до суду про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів.

Сторони у договорі іпотеки погодили такий позасудовий спосіб захисту прав іпотекодержателя як продаж ним предмета іпотеки будь-які особі від свого імені згідно зі статтею 38 Закону № 898-IV. Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку») - на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса.

Оскільки позивач обрав захист не шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у позасудовому порядку, а у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах за рішенням суду, то відсутні підстави для твердження відповідачки про те, що він обрав неналежний спосіб захисту.

Чи переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки поданням позову про стягнення боргу за основним зобов`язанням?

Суд першої інстанції виснував, що відсутні підстави для застосування позовної давності, про сплив якої заявила відповідачка, бо не встановив порушень прав та законних інтересів позивача. Апеляційний суд, задовольнивши позов частково, залишив поза увагою заяву відповідачки про застосування позовної давності, яку вона подала 20 грудня 2016 року, а також аргумент про сплив позовної давності, зазначений у запереченні на апеляційну скаргу від 10 липня 2017 року. Згідно з тією заявою позовна давність почала перебіг з 20 травня 2010 року та спливла 20 травня 2013 року, а з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки позивач звернувся лише 9 вересня 2016 року.

Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему, пов`язану із застосуванням позовної давності до основної та додаткової вимог, вважає, що переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідачка заявила про застосування позовної давності у суді першої інстанції у заяві від 20 грудня 2016 року та нагадала про сплив цієї давності у запереченні на апеляційну скаргу від 10 липня 2017 року.

Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 27 жовтня 2021 року звернув увагу на необхідність узгодження судової практики щодо вирішення подібних спорів:

У справі № 201/15310/16 банк звернувся із позовом до позичальника (іпотекодавця) про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах і виселення з квартири. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 18 серпня 2021 року прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які виснували про відмову у задоволенні позову через сплив позовної давності. Вказав, що звернення банку із позовом до позичальника-іпотекодавця про стягнення заборгованості за кредитним договором не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки; законодавство не передбачає застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою; стаття 264 ЦК України пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки.

У справі № 423/1642/15-ц кредитор звернувся з позовом до позичальника (іпотекодавця) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 14 листопада 2018 року прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишив в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. Вважав помилковим висновок апеляційного суду про те, що пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки не тягне за собою переривання перебігу позовної давності за вимогою про стягнення кредитної заборгованості. Мотивував тим, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямовані на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання. Тому подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки переривають позовну давність за вимогами до позичальника (іпотекодавця).

У справі № 357/9126/17 кредитор звернувся з позовом до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, які відмовили у задоволенні позову через сплив позовної давності. Відхилив твердження кредитора про те, що позовна давність перервана через ухвалення рішення суду у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором за позовом кредитора до позичальника. Вважав, що позивач, який звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки у жовтні 2015 року,пропустив позовну давність для звернення до суду із цією вимогою, бо міг її заявити протягом трьох років, починаючи від дати невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання (із 11 березня 2010 року, що є тридцять першим днем після отримання вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі, до 11 березня 2013 року). Звернувшись у серпні 2012 року з позовом до позичальника про стягнення кредитної заборгованості, кредитор перервав позовну давність у спорі з позичальником щодо погашення ним заборгованості. Проте пропустив позовну давність, коли подав у жовтні 2015 року позов до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки для забезпечення виконання зобов`язання за тим самим кредитним договором.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд. Суди попередніх інстанцій у справі № 755/13805/16-ц встановили, що після надіслання позичальнику заяви про дострокове виконання зобов`язання на підставі пункту 1.9 кредитного договору термін виконання зобов`язання слід вважати таким, що настав. 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання упродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором) у позивача як правонаступника банку виникло право звертатися до суду для уможливлення виконання основного зобов`язання. Позивач, як встановив суд у рішенні від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц, 3 листопада 2014 року звернувся з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором. Однак ухвалене судом рішення про часткове задоволення позову позичальник не виконав, а виконавчий лист повернутий кредитору без виконання через відсутність у боржника майна та коштів. А до відповідачки як іпотекодавиці позивач звернувся з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки лише 9 вересня 2016 року.

Велика Палата Верхового Суду звертає увагу на висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 8 вересня 2021 року у справі № 750/10899/19, про те, що переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває її перебігу за іншим зобов`язанням, зокрема забезпечувальним:

У тій справі банк звернувся з позовом до іпотекодавця, в якому просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на квартиру, що належить відповідачу, встановивши спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час вчинення виконавчих дій.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 вересня 2021 року залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову через сплив позовної давності. Мотивував тим, що банк, звернувшись 25 травня 2015 року до позичальника з письмовою вимогою про дострокове повернення кредиту, скористався правом на дострокове стягнення всієї заборгованості за кредитним договором, чим змінив строк виконання зобов`язання. Починаючи з 28 червня 2015 року (тридцять другий день після отримання позичальником вимоги про дострокове повернення кредиту в повному обсязі), банк мав право звернутися з вимогою до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки, проте звернувся до суду з такою вимогою лише у вересні 2019 року, тобто з пропуском позовної давності. Стаття 264 ЦК України пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим зобов`язанням, у тому числі забезпечувальним. Отже, вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, бо вимоги про стягнення боргу та про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними (основною та додатковою); закон не передбачає застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою.

Аналогічний висновок за подібних спірних правовідносин зробили Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 14 вересня 2022 року у справі № 522/13957/18, від 18 жовтня 2022 року у справі № 750/11071/20, від 25 жовтня 2022 року у справі № 686/25261/19, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 16 лютого 2022 року у справі № 686/15301/15-ц, від 22 лютого 2022 року у справі № 755/5440/18, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 911/1850/18. З огляду на вказане для забезпечення єдності судової практики щодо застосування позовної давності до основної та додаткової вимог слід відступити від протилежного висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 423/1642/15-ц (про те, що подання позову про звернення стягнення на предмет іпотеки перериває позовну давність за вимогою про стягнення заборгованості за основним зобов`язанням).

Велика Палата Верховного Суду підтримує висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки.

Відповідачка заявила про сплив позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Пред`явлення позивачем у 2013 році позову до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором не перервало позовну давність за вимогою до відповідачки про звернення стягнення на предмет іпотеки, перебіг якої розпочався 20 травня 2010 року (тридцять перший день після отримання позичальником вимоги банку від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469 про дострокове виконання упродовж 30 днів зобов`язання за кредитним договором).

Однак, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Відповідачка у касаційній скарзі стверджувала, що суд апеляційної інстанції не дослідив належно докази, долучені до матеріалів справи. Зокрема, залишив поза увагою її заперечення щодо надсилання позичальнику досудової вимоги ПАТ «ОТП Банк» від 19 квітня 2010 року, доданої до матеріалів справи № 755/13805/16-ц, а вказав про надсилання позичальникові досудової вимоги позивача від 30 червня 2011 року № 17383, доданої до матеріалів іншої справи - № 755/27827/13-ц. Велика Палата Верховного Суду частково погоджується із запереченнями відповідачки. Апеляційний суд у постанові згадав обидві досудові вимоги, пред`явлені позичальнику банком і позивачем відповідно. Однак помилково зазначив, що строк виконання основного зобов`язання та строк кредитного договору були змінені після пред`явлення позичальнику досудової вимоги від 30 червня 2011 року саме позивачем. Тоді як такі юридичні наслідки настали раніше, тобто після пред`явлення позичальникові досудової вимоги ПАТ «ОТП Банк» від 19 квітня 2010 року № 22-2/354469. Суд першої інстанції вказав, що позивач скористався правом вимагати дострокового повернення боргу, що підтверджує рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 11 вересня 2014 року у справі № 755/27827/13-ц (у тій справі суд зазначив про надсилання позивачем позичальникові досудової вимоги від 30 червня 2011 року № 17383).

Відповідачка у касаційній скарзі стверджувала, що, приймаючи 6 листопада 2019 року постанову, апеляційний суд залишив поза увагою висновки, сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц і від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц щодо неправомірності нарахування процентів за користування кредитом і пені на заборгованість після пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що апеляційний суд згадав її висновок, сформульований у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, але не перевірив, чи міг позивач після пред`явлення ПАТ «ОТП Банк» позичальникові досудової вимоги від 19 квітня 2010 року нарахувати проценти за користування кредитом і пеню за періоди, які позивач визначив у розрахунку, доданому до справи № 755/13805/16-ц/13-ц.Суд першої інстанції правомірність нарахування позивачем заборгованості також не перевірив.

Щодо тверджень судів попередніх інстанцій про те, що сума заборгованості була визначена у рішенні суду, яке набрало законної сили у справі № 755/27827/13-ц, Велика Палата Верховного Суду нагадує її висновок, сформульований у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (пункт 36). Згідно з цим висновком під час розгляду справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов`язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до позичальника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі; рішення суду, у якому вирішений спір кредитора з позичальником, поручителем про стягнення заборгованості та визначений розмір останньої, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов`язанням, і за загальним правилом це рішення суду заставодавець (іпотекодавець, майновий поручитель) не може оскаржити в апеляційному порядку, якщо його не залучили до участі у відповідній справі.

Суди попередніх інстанцій стверджували, що ПАТ «ОТП Банк» уклав із позивачем договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з яким банк відступив позивачеві право вимоги за кредитним договором, а також договір відступлення права вимоги, за яким до позивача перейшли права іпотекодержателя за договором іпотеки.

Однак Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди неналежно дослідили умови договору купівлі-продажу кредитного портфеля, витяг із додатку до цього договору, умови договору про відступлення права вимоги і витяг із додатку до нього, які долучені до матеріалів справи № 755/13805/16-ц, зокрема не оцінили належність і достовірність зазначених витягів. Також суди не встановили, чи підписало ПАТ «ОТП Банк» із позивачем згідно з договором купівлі-продажу кредитного портфеля  акт приймання-передачі кредитного портфеля у частині передання позивачеві права вимоги до позичальника за кредитним договором.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на питання, без отримання відповідей на які неможливо виснувати про перехід від ПАТ «ОТП Банк» до позивача права вимоги за кредитним договором і права іпотекодержателя за договором іпотеки: 1) які договори купівлі-продажу кредитного портфеля та про відступлення права вимоги (за договорами застави / іпотеки) ПАТ «ОТП Банк» уклало з позивачем 10 грудня 2010 року? 2) чи входили до переліку вимог за кредитними та іпотечними договорами, які ПАТ «ОТП Банк» відступив позивачеві, вимоги банку до позичальника за кредитним договором і до відповідачки за договором іпотеки? 3) якщо так, то якими належними, допустимими та достовірними доказами, що є у матеріалах справи, це підтверджується, і який обсяг вимог ПАТ «ОТП Банк» відступив позивачеві за умовами відповідних кредитного договору та договору іпотеки? 4) чи є укладений ПАТ «ОТП Банк» із позивачем договір про відступлення права вимоги договором факторингу, за яким ПАТ «ОТП Банк» діяв як клієнт, а позивач - як фактор? 5) якщо так, то чи є позивач фінансовою установою, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції, зокрема, чи має відповідну ліцензію на провадження діяльності з надання фінансових послуг?

Апеляційний суд не розглянув довід апеляційної скарги позивача про безпідставне застосування судом першої інстанції у мотивах відмови у задоволенні позову положень Закону № 1304-VII. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що суди попередніх інстанцій мали звернути увагу на висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-482цс15. Згідно з цим висновком положення Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредитора; рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону № 1304-VII, залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого пунктом 3 цього Закону

З огляду на викладене згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України у редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, не дослідивши належно зібрані у справі докази, неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та неправильно застосували норми матеріального права. Внаслідок цього виснували про те, що ПАТ «ОТП Банк» відступило позивачеві право вимоги за укладеним із позичальником кредитним договором і право іпотекодержателя за укладеним із відповідачкою договором іпотеки; не перевірили аргументи відповідачки щодо відсутності у позивача права бути фактором за договором про відступлення права вимоги, а також щодо правильності визначення позивачем розміру боргу позичальника з урахуванням заперечень відповідачки та висновків Великої Палати Верховного Суду, сформульованих у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 54, 91), від 12 травня 2020 року у справі № 921/730/13-г/3 (пункт 36).

Доводи відповідачки про неможливість «повторної» реалізації позивачем права на звернення стягнення на предмет іпотеки після того, як він звертався до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованими та звертає увагу на висновки Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20. Згідно з цими висновками суб`єкт цивільного права має можливість вибору форми захисту, тобто вдатися до юрисдикційного (судового, іншого) або неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, зокрема має можливість поєднання цих форм; звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису є певним ризиком, пов`язаним, зокрема, з пропуском позовної давності; вчинення нотаріусом виконавчого напису не впливає на перебіг позовної давності для звернення до суду, а саме не перериває та не зупиняє її перебіг; визнання судом виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, не впливає на перебіг позовної давності для звернення до суду.

Велика Палата Верховного Суду відхиляє доводи відповідачки про те, що право вимоги за договором про надання споживчого кредиту не може бути предметом договору купівлі-продажу, оскільки має особистий характер. ЦК України та Закон України «Про захист прав споживачів» у редакціях, чинних станом на 10 грудня 2010 року, не передбачали зазначеного обмеження.

Відповідаючи на аргумент касаційної скарги про безпідставність конвертації судом коштів з іноземної валюти у національну, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу судів попередніх інстанцій на її висновок щодо застосування приписів статей 192, 524, 533 ЦК України, сформульований у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц: гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України; чинне законодавство не передбачає заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, зазначеній у договорі; у разі отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики), тобто таку ж суму в іноземній валюті, яка отримана у позику; як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема повернення позики, не суперечить чинному законодавству.

Отже, Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскаржені судові рішення слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Автор: Наталя Мамченко 

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.

 

XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Telegram канал Sud.ua
XX съезд судей Украины – онлайн-трансляция – день первый
Главное о суде
Сегодня день рождения празднуют
  • Інна Коваленко
    Інна Коваленко
    суддя Дніпровського районного суду міста Києва