Межа між умисним вбивством та залишенням у небезпеці: позиція ВС

Ключовим критерієм кримінально-правової оцінки є усвідомлення особою фатальності створених нею умов.

Розмежування між умисним вбивством (ст. 115 КК України) та залишенням у небезпеці, що спричинило смерть (ч. 3 ст. 135 КК України), залишається однією з найбільш дискусійних ділянок кримінального права. Сучасна судова практика дедалі частіше відходить від формального підходу «за результатом смерті» і фокусується на змісті умислу та характері створених винним умов.

Актуальність проблеми

В умовах воєнного стану та ускладнення фактичних обставин кримінальних проваджень, суди все частіше стикаються зі складними ситуаціями, коли смерть потерпілого настає не миттєво та не безпосередньо від дії знаряддя злочину, а як наслідок створених умов (переохолодження, знекровлення, утоплення, відсутність медичної допомоги тощо).

Саме у таких справах виникає питання: чи мав місце умисел на позбавлення життя, чи лише умисел на ненадання допомоги?

Від відповіді на це запитання залежить не тільки кваліфікація, а й принципово різний рівень кримінально-правової відповідальності.

Загальні кримінально-правові підходи

Умисне вбивство, передбачене статтею 115 КК України, є злочином із матеріальним складом і передбачає поєднання факту заподіяння смерті іншій людині з наявністю умислу саме на позбавлення життя. Такий умисел може бути як прямим, коли особа бажає смерті потерпілого, так і непрямим — коли винний усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає можливість або неминучість смерті та свідомо її допускає. Вирішальним для кваліфікації є внутрішнє ставлення особи до смертельного результату, а не спосіб його досягнення.

Залишення в небезпеці, відповідальність за яке встановлена статтею 135 КК України, має іншу правову природу. Йдеться про умисне ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані та не може самостійно подбати про себе, за умови реальної можливості таку допомогу надати. У цьому складі злочину умисел охоплює саме бездіяльність, а не настання смерті.

Отже, ключова відмінність між зазначеними нормами полягає у спрямованості умислу: за статтею 115 КК України він спрямований на позбавлення життя або свідоме допущення смерті, тоді як за статтею 135 КК України — на ненадання допомоги, а летальний наслідок перебуває поза межами умислу.

Судова практика як орієнтир розмежування

Показовим у цьому контексті є свіже рішення Кропивницького апеляційного суду, залишене без змін Верховним Судом від 11 лютого 2026 року у справі №385/831/21.

Спочатку суд першої інстанції визнав обвинуваченого винуватим у залишенні в небезпеці та незаконному заволодінні транспортним засобом.

Потім апеляційний суд скасував цей вирок і перекваліфікував дії на умисне вбивство з корисливих мотивів, встановивши, що обвинувачений під приводом поїздки заманив потерпілого з метою заволодіння автомобілем, безцільно возив його між населеними пунктами, а згодом у безлюдному місці біля кар’єру силоміць витягнув із авто, завдав численних ударів по голові та тулубу, підтягнув до краю схилу й умисно скинув з висоти, залишивши напівоголеним у стані алкогольного сп’яніння за температури близько –10°С. Потерпілий зазнав переломів ребер, множинних синців і саден та помер від переохолодження після нетривалого часу, що, на думку суду, свідчить про створення обвинуваченим умов, які об’єктивно створювали реальну небезпеку для життя потерпілого та підтверджують наявність умислу саме на позбавлення життя, а не лише на ненадання допомоги.

Надалі касаційний суд повністю погодився з такими висновками, а обвинуваченому остаточно призначено 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Суди виходили з того, що правильна кримінально-правова кваліфікація неможлива без комплексного аналізу всієї сукупності об’єктивних ознак події: способу дії винного, обстановки її вчинення, часу і місця, фізичного стану потерпілого, а також подальшої поведінки особи після заподіяння шкоди. Саме поєднання цих елементів дозволяє встановити не лише фактичну картину подій, а й зміст умислу.

У розглянутій справі суди встановили, що обвинувачений застосував до потерпілого фізичне насильство, перемістив його до безлюдної місцевості, у зимовий період скинув з висоти та залишив у стані, який об’єктивно унеможливлював самозахист і виживання. За таких умов, попри те, що безпосередньою причиною смерті стало переохолодження, суд дійшов висновку, що обвинувачений усвідомлював неминучість загибелі потерпілого та свідомо допускав її настання.

Фактично суди відмовилися від формального підходу, за яким вирішальне значення має лише медичний механізм смерті, і застосували матеріальний підхід до оцінки умислу, орієнтований на аналіз реального змісту поведінки особи.

Практичні наслідки для кваліфікації

Сформований судами підхід має суттєві практичні наслідки для кваліфікації насильницьких злочинів. Передусім він руйнує поширене уявлення про те, що причина смерті автоматично визначає спосіб вбивства. Смерть від переохолодження, утоплення чи крововтрати сама по собі не виключає умисного вбивства, якщо встановлено, що саме винний створив умови, за яких такий результат був передбачуваним і фактично неминучим.

Водночас суди підкреслюють, що не кожна зовні пасивна поведінка утворює склад залишення в небезпеці. Якщо перед бездіяльністю особи мали місце активні дії, спрямовані на формування смертельно небезпечної ситуації, відповідальність може наставати за умисне вбивство, а не за статтю 135 КК України. Таким чином, оцінюється не ізольований епізод ненадання допомоги, а загальна логіка розвитку подій та причинно-наслідковий ланцюг від першої дії винного до настання смерті.

Рекомендації для практиків

Для сторони обвинувачення це означає необхідність зосереджуватися не лише на фіксації тілесних ушкоджень, а насамперед на доведенні усвідомлення особою фатальності створених нею умов, у тому числі через використання висновків експертів щодо можливих часових меж виживання потерпілого, температурних факторів, фізіологічних можливостей організму в конкретній ситуації, а також поведінки винного після події (чи намагався він приховати сліди, чи звертався за допомогою, чи залишив місце події).

Для сторони захисту принципово важливим є перевіряти, чи не ґрунтується обвинувачення виключно на припущеннях щодо «очевидності» смерті. Необхідно аналізувати, чи доведено, що особа реально передбачала неминучість загибелі, а не лише усвідомлювала загальну небезпечність своїх дій. Окремої уваги потребує оцінка альтернативних версій розвитку подій, можливості виживання потерпілого за інших умов, а також питання, чи не підміняється встановлення умислу ретроспективною оцінкою тяжких наслідків.

Такий підхід сприяє підвищенню стандартів доказування у справах про злочини проти життя та забезпечує більш чітке й обґрунтоване розмежування між умисним позбавленням життя та кримінально караним ненаданням допомоги.

Висновок

Сучасна українська судова практика демонструє перехід від формального тлумачення складів злочину до оціночного аналізу змісту умислу. Межа між умисним вбивством і залишенням у небезпеці проходить не по способу настання смерті, а по внутрішньому ставленню особи до її можливості.

Цей підхід підвищує якість кваліфікації, унеможливлює штучне «пом’якшення» відповідальності та формує більш справедливий баланс між захистом життя людини і принципом особистої вини.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.