ЄСПЛ у справі VASHCHENKO AND TRETYAK v. UKRAINE засудив практику перегляду остаточних рішень українських судів

12 березня 2026 року  Європейський суд з прав людини оприлюднив рішення у справі «Ващенко та Третяк проти України» (№ 42489/16 та № 74213/17). Ця справа викриває системну проблему українського правосуддя минулих років: звичку переглядати остаточні рішення судів лише тому, що пізніше з’явилася «нова» судова практика.

Ця справа стосується скасування остаточних і обов’язкових судових рішень у результаті перегляду Верховним Судом на підставі прецедентного права після винесення остаточних рішень.

Заявники стверджували, що це призвело до порушення принципу правової визначеності в порушення ст. 6 §1 Конвенції та ст. 1 Протоколу № 1.      

Двоє українців — колишній суддя Сергій Ващенко та працівник енергокомпанії Юрій Третяк — пройшли всі кола національних судів і отримали остаточні рішення на свою користь:

- Сергію Ващенку присудили виплату заборгованості по заробітній платі.

- Юрію Третяку — поновлення на роботі та компенсацію за час вимушеного прогулу після незаконного звільнення в окупованому Криму.

Обидва рішення вступили в законну силу, а рішення у справі Ващенка навіть було виконане. Проте згодом державні органи та підприємства звернулися до Верховного Суду. Причина? Через 4-5 місяців після фіналу в інших, схожих справах, суди почали застосовувати закон інакше. Верховний Суд повернув  ситуацію назад, скасувавши виграшні для заявників рішення.

ЄСПЛ був одностайним: Україна порушила статтю 6 Конвенції (право на справедливий суд) та статтю 1 Першого протоколу (захист власності).

Основні висновки Суду були наступними:

ЄСПЛ нагадав, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції, витлумачене у світлі принципів верховенства права та правової визначеності, охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили спір між сторонами, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП], № 28342/95, § 61; та «Гражулявічуте проти Литви», № 53176/17, § 72).

ЄСПЛ також зазначив, що правова визначеність передбачає повагу до принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень, згідно з яким жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення лише з метою проведення повторного слухання та винесення нового рішення у справі. Повноваження вищих судів щодо перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків правосуддя, а не для проведення нового розгляду. Перегляд не повинен розглядатися як прихована апеляція, а сама лише можливість існування двох поглядів на предмет спору не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу є виправданим лише тоді, коли він обумовлений обставинами суттєвого та непереборного характеру (див. «Рябих проти Росії», № 52854/99, § 52). Відповідне судове рішення може бути скасоване виключно з метою виправлення помилки справді фундаментального значення для судової системи (див. «Щуров проти Росії», № 40713/04, § 21).

Суд уже оцінював цю процедуру перегляду і постановив, що вона не є ефективним засобом захисту, оскільки її підстави залежали від факторів поза контролем сторін — майбутніх гіпотетичних змін у практиці (див. «Vestra, PP та інші проти України», §§ 51–56). Суд дійшов висновку, що остаточними були ті рішення, які стали такими до подання заяви про перегляд.

У справах заявників остаточні рішення були скасовані в межах надзвичайної процедури. Відповідачі просили про перегляд на основі практики, яка з’явилася через 4–5 місяців після винесення фінальних рішень у справах заявників. Таким чином, нова практика була застосована ретроспективно, що було непередбачуваним для заявників.

ЄСПЛ зазначає, що скасування рішень не було обумовлене фундаментальною помилкою чи непереборними обставинами. Це було результатом рутинного застосування норм, які дозволяли ставити під сумнів остаточні рішення лише тому, що пізніше практика змінилася.

Таким чином, скасування рішень на користь заявників не відповідало принципу res judicata. Відповідно, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

На думку ЄСПЛ, борг, що випливає з судового рішення, яке є достатньо встановленим для виконання, становить «власність» у розумінні статті 1 Протоколу № 1. Скасування такого рішення після того, як воно стало остаточним, є втручанням у право на мирне володіння майном.

У цій справі внаслідок дій Верховного Суду заявники втратили або ризикували втратити свої грошові виплати. Оскільки скасування рішень було несумісним із принципом правової визначеності, такий захід не був «законним» у розумінні Конвенції.

Відповідно, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.