Мирова угода не блокує аліменти: Верховний Суд про пріоритет інтересів дитини

Питання співвідношення мирової угоди між батьками та права дитини на належне утримання є одним із найбільш дискусійних у сімейних спорах. Судова практика вкотре підкреслює: договірна диспозитивність батьків має межі, визначені імперативом найкращих інтересів дитини.

У справі Верховного Суду № 361/3494/24 від 18 березня 2026 року сформульовані важливі підходи до співвідношення мирової угоди та права на аліменти.

Обставини справи

Позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення аліментів на утримання неповнолітнього сина, який фактично проживає разом із ним та перебуває на його утриманні.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що перебував із відповідачкою у зареєстрованому шлюбі, який розірваний рішенням суду у справах насильства проти жінок № 1 у м. Л`Успіталет-де-Льобрегат Королівства Іспанія № 44/2013, яке згодом було визнано на території України районним судом м Києва. Від шлюбу сторони мають спільного неповнолітнього сина, який живе з батьком і знаходиться на його утриманні.

Зазначив, що після повномасштабного вторгнення рф на територію України його рівень доходів значно зменшився. Крім того, він має на утриманні ще малолітнього сина.

Однак, відповідачка, яка проживає на території Королівства Іспанія та має стабільний дохід, ухиляється від сплати коштів на утримання їх спільного неповнолітнього сина, у зв`язку з чим просив суд стягнути на його користь аліменти.

У подальшому сторони уклали мирову угоду, затверджену судом,  відповідно до умов якої сторони погодили між собою, що батько під час проживання дитини з ним зобов'язується утримувати дитину за свій рахунок, мати під час перебування дитини з нею зобов'язується утримувати дитину за свій рахунок.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, виходячи з обов’язковості умов мирової угоди та відсутності доказів зміни матеріального стану позивача. Апеляційний суд погодився з цим висновком. Позивачем була подана касаційна скарга.

Позиція Верховного Суду

Суд нагадав, що згідно зі статтею 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Частиною першою статті 190 СК України визначено, що той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Верховний Суд детально проаналізував правову природу мирової угоди та її вплив на аліментні правовідносини і зазначив: «Мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору та на умовах, погоджених сторонами. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.

Мирова угода є вираженням взаємного волевиявлення сторін, що спрямоване на вирішення спору між ними на основі компромісу та припинення його подальшого судового розгляду. У ній можуть вирішуватися питання, що стосуються виключно прав і обов'язків сторін.

Таким чином, сторонам надано можливість комплексно врегулювати відносини між собою в тому числі не обмежуючись обсягом вимог, що були заявлені у позові.».

Водночас Суд підкреслив, що мирова угода, затверджена судом, є процесуальною формою реалізації диспозитивності сторін і водночас актом, що завершує провадження у справі без ухвалення рішення по суті спору.

Мирова угода за своєю правовою природою є договором, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не приводить до вирішення спору по суті, вона ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах і повинна виконуватися добровільно. У протилежному разі мирова угода, затверджена (визнана) судом, може бути підставою для примусового виконання.

Суд наголосив: «Водночас закриття провадження у справі не означає втрати права на судовий захист у разі порушення умов мирової угоди».

ВС підтвердив, що у разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди».

Наведене свідчить про те, що закінчення провадження в цивільній справі у зв`язку із затвердженням мирової угоди не означає автоматичної втрати права на судовий захист у разі невиконання такої мирової угоди.

Ключовий акцент зроблено саме на природі аліментних правовідносин:

«Аліментні зобов'язання мають триваючий характер, а право дитини на належне утримання є таким, що підлягає судовому захисту незалежно від попередніх домовленостей батьків».

Отже наявність затвердженої судом мирової угоди, якою сторони погодили, що кожен із батьків утримує дитину за власний рахунок під час її проживання з ним, сама по собі не виключає можливості звернення до суду у разі змінення предмету або підстав позову. Підстава для задоволення такого позову існуватиме у випадку, якщо буде встановлено, що фактичні обставини змінилися або якщо домовленість не забезпечує належного та стабільного утримання дитини відповідно до її потреб і матеріального становища батьків. Водночас, якщо умови мирової угоди належним чином виконуються, забезпечують рівну участь батьків у витратах на дитину та відповідають її інтересам, то у такому випадку відсутні підстави для додаткового судового втручання.

ВС також зазначив, що згідно з європейськими підходами дитина не є стороною мирової угоди батьків. Відтак, її право на належне утримання є автономним і не може бути остаточно обмежене приватними домовленостями законних представників, якщо ці домовленості перестали відповідати критерію «найкращих інтересів» (стаття 3 Конвенції ООН).

Пославшись на те, що позивач заявив вимогу про стягнення аліментів на утримання дитини під час її проживання саме з ним, що, у свою чергу, вирішено між сторонами під час затвердження мирової угоди, апеляційний суд, при цьому, надав перевагу принципу res judicata, фактично проігнорувавши динамічний характер сімейних обставин, не врахував, що мирова угода не може слугувати обмеженням, оскільки концепція найкращих інтересів дитини за своєю природою є гнучкою та адаптивною до нових реалій.

Наявність затвердженої судом мирової угоди про утримання дитини не може розцінюватися як абсолютна перешкода, що унеможливлює подальше звернення до суду з позовом про стягнення аліментів. Ураховуючи матеріально-правову природу аліментів (які є власністю самої дитини, а не батьків), законні представники не мають повноважень укладати угоди, які на майбутнє позбавляють дитину права на належне утримання.

Відповідно, жодне положення мирової угоди не може блокувати право на доступ до правосуддя.

Суд також наголосив на пріоритеті інтересів дитини над принципом остаточності рішень: «…відмова у захисті прав дитини виключно через наявність угоди, укладеної за зовсім інших фактичних обставин, є проявом надмірного формалізму суду».

Крім того, статтею 179 СК України врегульовано питання права власності на аліменти, які отримує на дитину один із батьків, та їх цільове призначення.

Зокрема, передбачено, що аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини і мають використовуватися за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не встановив належним чином ключові обставини справи: не врахував фактичне проживання дитини з батьком, не перевірив зміну умов після укладення мирової угоди, зокрема матеріального стану позивача, віку дитини та нових витрат на її утримання, а також залишив поза увагою, що розмір аліментів угодою не визначався і позов фактично подано вперше.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, додаткова постанова апеляційного суду також підлягає скасуванню.

Таким чином, ця справа показує чіткий підхід Верховного Суду: мирова угода між батьками не «закриває» питання аліментів назавжди, адже право дитини на належне утримання є пріоритетним і може потребувати перегляду з часом. Якщо обставини змінюються, батьки мають право знову звернутися до суду, але такі зміни потрібно довести. У центрі рішення — не формальна дія угоди, а реальне забезпечення інтересів дитини, що переважає принцип остаточності рішень.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.