У міжнародних справах про батьківство фіксоване правило створює проблеми із захистом дитини — як це змінять
У Верховній Раді пропонують змінити підхід до визначення права, яке застосовується у справах про встановлення та оскарження батьківства, коли в них є міжнародний елемент. Відповідні зміни передбачені законопроєктом № 15152.
Наразі чинне регулювання, яке передбачає застосування особистого закону дитини на момент її народження, не завжди забезпечує належний захист прав та інтересів дитини у транскордонних правовідносинах.
На практиці у міжнародному приватному праві виникають ситуації, коли справа про походження дитини пов’язана з кількома правопорядками, що створює колізії при визначенні застосовного права.
В таких випадках фіксована прив’язка до одного правопорядку може бути недостатньо гнучкою для врахування конкретних обставин справи та принципу найкращих інтересів дитини.
З урахуванням сучасного розвитку міжнародного приватного права та принципу найкращих інтересів дитини виникає потреба у більш гнучкому підході до визначення того, яке право застосовується у справах про встановлення та оскарження батьківства.
У зв’язку з цим пропонується внести зміни до Закону України «Про міжнародне приватне право». Запропоновані зміни передбачають, що встановлення та оскарження батьківства може здійснюватися не лише за правом країни, з якою дитина пов’язана на момент народження, а й за іншим правом, якщо воно тісніше пов’язане зі справою і краще захищає інтереси дитини.
Що каже судова практика ЄСПЛ
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, яка вимагає, щоб національні процедури були ефективними та забезпечували реальний захист права дитини, а не лише формальне застосування колізійних норм. Зокрема, ЄСПЛ у справі Mikulic v. Croatia наголосив, що тривала невизначеність щодо походження дитини порушує статтю 8 Конвенції, а держава зобов’язана забезпечити ефективні механізми встановлення батьківства, зокрема у випадках ухилення від ДНК-експертизи.
За даними справи, заявниця, народжена поза шлюбом, разом із матір’ю звернулася до національного суду з позовом про встановлення батьківства щодо ймовірного біологічного батька.
У ході провадження суд неодноразово призначав проведення ДНК-експертизи, однак відповідач систематично не з’являвся для її проходження та ухилявся від участі в процедурі. Національні суди не мали достатніх процесуальних механізмів для забезпечення примусового виконання ухвали про проведення генетичної експертизи, що ускладнювало встановлення факту батьківства.
Провадження тривало значний час та не забезпечило заявниці оперативного вирішення питання щодо її походження, унаслідок чого вона перебувала у стані тривалої правової невизначеності щодо особи біологічного батька.
ЄСПЛ виходив із того, що встановлення біологічного походження має вирішальне значення для формування особистої ідентичності дитини, а тривала невизначеність щодо батьківства створює стан правової та психологічної невизначеності, який не відповідає вимогам «поваги до приватного життя» у розумінні Конвенції. Окрім цього, держава зобов’язана забезпечити ефективний механізм встановлення та оскарження батьківства, включно з процесуальними засобами, які дозволяють подолати зловживання або ухилення сторін від участі у процедурі, зокрема від проходження ДНК-експертизи.
Відсутність дієвих процесуальних інструментів впливу на поведінку відповідача була розцінена як недолік національної правової системи.
Також, ЄСПЛ підкреслив, що у справах щодо встановлення походження дитини національні органи влади повинні забезпечувати особливу оперативність та ефективність розгляду, оскільки йдеться про сферу, яка безпосередньо стосується ідентичності особи та її особистого статусу.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
