Коли договір, укладений одним із подружжя без згоди другого, може бути визнаний недійсним — позиція ВС

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 2-1478/11 щодо апеляційного оскарження рішення у спорі про визнання дійсним договору купівлі-продажу та права власності на нерухоме майно.

За даними справи, у 2020 році до суду звернулася дружина вже померлого відповідача, яка не брала участі у первісному розгляді справи. Вона подала апеляційну скаргу на рішення суду 2011 року, яким було задоволено позов про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на частину нерухомого майна.

За життя чоловік заявниці разом із позивачем набув у рівних частках комплекс нерухомого майна, до якого входили: тарний склад, забійний цех, склад сировини, овочесховище, а також допоміжні споруди — 6 тарних навісів, сторожова будка та артезіанська свердловина з насосною. Загальна вартість придбаного майна становила 12 000 грн.

У своїй скарзі заявниця просила скасувати це рішення та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що спір стосується майна, яке, на її думку, належало до спільної сумісної власності подружжя, а отже зачіпає її майнові права.

Постановою від 07 червня 2021 року апеляційний суд скасував рішення першої інстанції та відмовив у позові, вказавши на необхідність державної реєстрації договору та участі всіх співвласників майна.

Верховний Суд постановою від 19 січня 2022 року скасував це рішення та направив справу на новий розгляд, вказавши на неналежну оцінку причин пропуску строку на апеляційне оскарження.

Після повторного розгляду апеляційний суд знову відмовив у позові, однак Верховний Суд постановою від 08 жовтня 2025 року скасував це рішення та знову направив справу на новий розгляд, вказавши на передчасність висновків щодо порушення прав особи, яка не брала участь у справі.

У 2026 році Львівський апеляційний суд закрив апеляційне провадження, зазначивши, що на момент ухвалення рішення у 2011 році не було підтверджено спору про поділ майна, а також не доведено, що це рішення порушує її права. Суд також врахував, що скаргу подано більш ніж через 8 років після ухвалення рішення і вже після смерті чоловіка.

Дружина померлого відповідача, подала касаційну скаргу, в якій оскаржує закриття апеляційного провадження, вважаючи, що суд неправильно застосував норми процесуального права.

Рішення Верховного Суду

Верховний Суд наголосив, що відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом порушених або оспорюваних прав, а стаття 5 ЦПК України закріплює обов’язок суду захищати такі права у спосіб, визначений законом. Водночас стаття 17 ЦПК України передбачає право на апеляційне оскарження як для учасників справи, так і для осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи обов’язки.

Суд зазначив, що можливість оскарження рішення особою, яка не брала участі у справі, виникає лише тоді, коли це рішення безпосередньо стосується її прав та обов’язків, тобто коли суд фактично вирішив спір щодо такої особи або висловився про її права у мотивувальній чи резолютивній частині рішення. Будь-який інший правовий зв’язок із учасниками спору не є підставою для апеляційного перегляду.

Колегія суддів також звернула увагу на положення статті 362 ЦПК України, згідно з якою апеляційне провадження підлягає закриттю, якщо встановлено, що рішенням суду першої інстанції питання про права чи обов’язки особи, яка подала скаргу, не вирішувалося.

Верховний Суд послався на статтю 15 ЦК України, відповідно до якої захисту підлягає лише порушене або оспорюване право чи інтерес, а також на положення Сімейного кодексу України щодо презумпції згоди другого з подружжя на укладення договорів щодо спільного майна. При цьому наголошено, що один із подружжя, який не був стороною договору, має право оспорювати правочин, однак це право не тотожне праву на апеляційне оскарження судового рішення, ухваленого у спорі між іншими особами.

Суд також наголосив, що презумпція згоди одного з подружжя на розпорядження спільним майном діє насамперед на користь добросовісного набувача.

Тому договір, укладений одним із подружжя без згоди другого, може бути визнаний недійсним лише тоді, коли буде доведено недобросовісність контрагента — тобто що він знав або за обставинами справи не міг не знати про спільну сумісну власність і відсутність згоди другого з подружжя.

З огляду на це Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що у цій справі рішення суду першої інстанції 2011 року не вирішувало питання про права та обов’язки особи, яка не брала участь у розгляді справи. Також не встановлено наявності спору про поділ майна подружжя на момент ухвалення цього рішення та відсутні докази недобросовісності сторін правочину чи зловживання правом.

Відтак колегія суддів дійшла висновку, що апеляційне провадження правомірно закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, а доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Касаційну скаргу залишено без задоволення, а ухвалу Львівського апеляційного суду від 06 березня 2026 року — без змін.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.