Відпустка через АТО не гарантує автоматичну оплату простою після її завершення — ВС
У постанові у справі № 140/8189/23 від 9 квітня 2026 року Верховний Суд сформулював підхід до застосування статей 34, 113 КЗпП України щодо оплати часу простою.
Рішення актуальне для ситуацій «заморожених» трудових відносин у воєнний час: у цій справі позивачка після майже шести років відпустки вважала, що оплата простою має нараховуватись автоматично без відновлення зв’язку з роботодавцем.
Обставини справи
Позивачка перебувала у трудових відносинах із територіальним органом Держлікслужби та з 2016 року знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати у зв’язку з проведенням АТО.
Після виключення відповідної норми із Закону України «Про відпустки» з 2022 року її відпустка припинилася. Водночас заробітна плата їй не нараховувалась.
Позивачка вважала, що у відповідача мав місце простій, а отже вона має право на оплату цього періоду не нижче ніж у розмірі двох третин окладу.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову, вказавши, що позивачка не виконувала обов’язків і не повідомляла роботодавця про готовність працювати.
Позивачка подала касаційну скаргу, вимагаючи скасувати рішення попередніх інстанцій і вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 34, 113 КЗпП у подібних правовідносинах. Вона наполягала, що оголошений у відповідача простій поширюється на всіх працівників, а отже після завершення відпустки має автоматично виникати право на оплату простою. Відповідач заперечував, вважаючи рішення судів законними, а касаційне провадження було відкрито ухвалою Суду.
Позиція Верховного Суду
Суд вказав, що спірні правовідносини у цій справі стосуються особливостей оплати часу простою працівника, який на момент оголошення наказу про простій перебував у відпустці, а касаційне провадження відкрито у зв`язку з відсутністю висновку Верховного Суду щодо застосування статей 34, 113 КЗпП України у подібних правовідносинах.
З аналізу статей 34, 113 КЗпП України випливає, що простій є винятковим випадком у процесі виробництва (діяльності підприємства чи установи), коли працівник з об'єктивної причини тимчасово не має можливості виконувати свої трудові функції.
КЗпП України не встановлює порядку оголошення простою та його припинення. Водночас усталеним є підхід, відповідно до якого простій оголошується наказом / розпорядженням підприємства, установи, організації. Простій може бути оголошено як для всього підприємства, так і для окремого структурного підрозділу або для окремих працівників, про що зазначається у відповідному наказі (розпорядженні).
ВС наголосив: «Оголошення простою не з вини працівника є підставою для нарахування працівникам, які перебувають в простої, заробітної плати з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу)».
Важливим є те, що відпустка (будь-якого виду) і простій є різними формами тимчасового звільнення від виконання роботи, які не можуть застосовуватися до працівника одночасно.
У випадку перебування працівника у відпустці, правові наслідки, пов`язані з простоєм, на нього не поширюється.
Отже, у разі оголошення простою підприємства, установи, організації, відповідні правові наслідки простою розповсюджуються і на працівників, які виходять із відпусток, і прийняття окремого наказу (розпорядження) щодо простою такого працівника не вимагається.
Водночас Суд підкреслив, що автоматичне застосування до працівника наказу (розпорядження) про простій (якщо він оголошений для всього підприємства, установи, організації чи для структурного підрозділу, в якому працює особа, відпустка якої закінчується) не має наслідком автоматичне нарахування оплати за простій.
Виходячи із положень статей 34, 113 КЗпП України, умовами оплати простою є сукупність таких обставин: 1) простій виник не з вини працівника; 2) працівник готовий до виконання роботи, але в роботодавця відсутня організаційна та/або технічна спроможність забезпечити виконання роботи працівником через дію невідворотних сил або у зв`язку з іншими істотними обставинами.
Тож, у разі закінчення відпустки під час дії наказу про простій, оплата часу простою здійснюється після засвідчення готовності працівника приступити до виконання своїх обов`язків шляхом виходу на роботу, а якщо умовами простою присутність працівників на робочому місці не вимагається - шляхом повідомлення безпосереднього керівника та / або структурного підрозділу, відповідального за управління персоналом, про закінчення відпустки та готовність приступити до роботи.
Суд зазначив, що день закінчення відпустки позивачки припав на п`ятий місяць повномасштабного вторгнення рф в Україну. Станом на липень 2022 року місто Рубіжне було окуповане, а війська рф продовжували наступ по всій лінії фронту, в тому числі на Луганщині.
Ураховуючи вказані висновки, а також беручи до уваги значну тривалість відпустки позивачки (майже 6 років), закінчення якої припало на повномасштабне вторгнення та пов`язане з цим переміщення населення, у тому числі за межі України, Суд уважає помилковими доводи касаційної скарги про те, що оплата часу простою позивачці після закінчення відпустки мала нараховуватися автоматично, в силу самого факту оголошення простою.
У спірних правовідносинах можливість оплати часу простою залежала від готовності позивачки стати до роботи після закінчення відпустки та повідомлення роботодавця про ці обставини з метою належного обліку.
Таким чином Верховний Суд фактично сформулював правову позицію: сам факт оголошення простою не створює автоматичного права на оплату для працівника, який повернувся з відпустки.
Ключовими умовами є активна поведінка працівника — підтвердження готовності працювати та належне повідомлення роботодавця. Без цього оплата часу простою не здійснюється.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
