ВС переглянув рішення суду Польщі: незаслуховування дитини не є автоматичною підставою для відмови
У справі № 522/9011/25 від 29 квітня 2026 року Верховний Суд розглянув питання про відмову у визнанні рішення польського суду щодо здійснення батьківських прав і визначення місця проживання дитини.
Визнання іноземних рішень у сімейних спорах набуває дедалі більшого значення. Баланс між повагою до юрисдикції іноземного суду та захистом прав дитини визначає підхід у таких справах. Саме на цій межі постає питання, чи достатньо самого факту незаслуховування дитини, щоб відмовити у визнанні рішення. Верховний Суд у цій справі дав чітку відповідь і окреслив межі застосування публічного порядку.
Обставини справи
Громадянин Республіки Польща (батько дитини) звернувся до українського суду з клопотанням про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення польського суду, яким визначено здійснення батьківських прав щодо дитини, місце її проживання з батьком, а також стягнуто судові витрати.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні цього клопотання, виходячи з положень Гаазької конвенції 1996 року. Головним аргументом стало те, що рішення іноземного суду ухвалене без заслуховування дитини. Крім того, суди врахували ризики психологічної шкоди для дитини у разі зміни місця проживання, а також зазначили про добровільне виконання рішення в частині судових витрат.
«Судова-юридична газета» раніше публікувала позицію суду першої інстанції.
Батько подав касаційну скаргу, посилаючись на те, що іноземний суд вживав заходів для заслуховування дитини, проте це не відбулося через перешкоди з боку матері. Він також зазначав, що дитина не висловлювала чіткої позиції щодо відмови від спілкування з батьком, а висновки українських психологів не стосуються предмета доказування у справі про визнання рішення іноземного суду.
У відзиві на касаційну скаргу мати дитини заперечувала проти її задоволення, зазначаючи, що незаслуховування дитини є порушенням Гаазької конвенції 1996 року та підставою для відмови у визнанні рішення.
Вона вказувала, що тестування дитини в межах іноземного провадження не було проведено через її відсутність разом із дитиною, а також через відмову польського суду провести дослідження дистанційно. Водночас мати наголошувала, що думка дитини була детально з’ясована вже в Україні за участю органу опіки та піклування, психологів і педагогів.
Позиція Верховного Суду
ВС вказав, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування норм права і не може встановлювати нові обставини чи оцінювати докази.
Статтею 12 Конвенції про права дитини 1989 року передбачено, що Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Суд наголосив, що дитині слід надати реальну та ефективну можливість висловити свою думку, безпосередньо або іншим чином, і підтримати її в цьому за допомогою низки механізмів та процедур, що враховують інтереси дитини.
Слід враховувати рівень розуміння та здатність дитини до спілкування, а також обставини справи. Компетентні органи влади повинні оцінювати рівень розуміння дитини в кожному конкретному випадку. Незалежно від віку, особливо коли дитина просить заслухати її, слід припускати достатній рівень розуміння. Якщо національне законодавство встановлює віковий ценз, нижче якого дитина не вважається такою, що має достатній рівень розуміння для вираження своїх поглядів, такий віковий ценз повинен періодично переглядатися, а Державам-членам рекомендується розглянути можливість його скасування.
ВС звернув увагу: «Якщо дитина потребує допомоги для вираження своєї думки, така допомога повинна бути надана. Якщо дитина не може висловити свою думку через вік або здібності, її точка зору з відповідних питань повинна, за необхідності, бути з`ясована та передана спеціально призначеним та кваліфікованим представником або фахівцем».
Колегія суддів також зауважила, що заслуховування думки дитини при вирішенні спору щодо визначення її місця проживання, поділу батьківської опіки й відповідальності є необхідним, з урахуванням її віку, здібностей та рівня розуміння для вираження і оцінки її поглядів.
Між Україною та Республікою Польща укладено договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, ратифікований Постановою Верховної Ради України № 3941-XII від 04 лютого 1994 року, який набув чинності 14 серпня 1994 року.
У цьому Договорі Україна та Республіка Польща дійшли згоди про те, що судові рішення у сімейних справах немайнового характеру визнаються на території обох держав без застосування процедури визнання.
Суд звернув увагу на те, що відповідно до пункту «d» частини другої (2(d)) статті 23 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у визнанні може бути відмовлено, якщо таке визнання явно суперечить публічному порядку Держави, в якій було подано прохання, з урахуванням найвищих інтересів дитини.
ЄСПЛ зазначав, що національна процедура визнання та виконання рішення іноземного суду не надавала національному суду повноважень оцінювати, чи відповідає таке рішення найкращим інтересам дитини по суті, оскільки така оцінка вже була предметом розгляду суду, який ухвалив рішення.
Водночас, обов’язок національних органів влади вживати заходів для сприяння возз’єднанню не є абсолютним. Зміна відповідних обставин, якщо вона не була спричинена подіями, що можуть бути покладені на державу, може у виняткових випадках виправдати невиконання остаточного рішення про опіку над дитиною (Mihailova v. Bulgaria, № 35978/02, § 82, 12 січня 2006 року), зокрема коли дитина прижилася у новому середовищі і її повернення під опіку батька суперечило б її найкращим інтересам.
ВС вказав, що визнання рішення іноземного суду — це поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом.
Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що іноземним судом було ініційовано процедуру заслуховування думки дитини шляхом проведення бесіди з спеціалістами OZSS, однак неможливість отримання такого доказу викликана поведінкою матері, яка не забезпечила участь дитини.
Також було наголошено, що мати дитини не може потрапити у привілейоване становище як наслідок недобросовісної поведінки.
Суд апеляційної інстанції не надав оцінки тому, чи вжив іноземний суд достатніх заходів для надання дитині можливості висловити думку, чи була процесуальна поведінка учасників справи добросовісною.
Тобто за відсутності належної оцінки перелічених вище обставин висновок суду апеляційної інстанції про відмову у визнанні рішення іноземного суду, з урахуванням статті 48 Договору про правову допомогу 1994 року, підпункту «b» пункту 2 статті 23 Гаазької конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей, слід визнати передчасним.
На підставі вищевикладеного, Верховний Суд частково задовольнив касаційну скаргу, скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий розгляд.
Суд сформулював підхід, за яким сама по собі відсутність заслуховування дитини не є безумовною підставою для відмови у визнанні іноземного рішення, оскільки необхідно оцінювати, чи вжив іноземний суд належних заходів і чи не була така ситуація наслідком недобросовісної поведінки сторін, яка не може створювати для сторони привілейоване становище або бути підставою для відмови у визнанні рішення в Україні.
Читайте також іншу важливу позицію, де ВС наголосив, що інтереси дитини важливіші за її прихильність до одного з батьків.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
