Верховний Суд підтвердив: відсутність ставки судового збору унеможливлює повернення заяви про забезпечення доказів
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду у справі щодо забезпечення доказів у господарському процесі. Предметом перегляду стало питання правомірності повернення заяви про забезпечення доказів у зв’язку з несплатою судового збору та достатності мотивування постанови суду апеляційної інстанції.
Суть справи № 910/15737/20
Позивач звернувся до господарського суду з позовом до низки державних органів, фінансових установ, посадових осіб, а також суб’єктів господарювання та реєстраторів із вимогами про визнання недійсними правочинів, рішень, установчих документів, реєстраційних дій, а також про визначення розміру статутного капіталу, часток, витребування майна та зобов’язання вчинити певні дії.
У межах розгляду справи позивач подав заяву про забезпечення доказів відповідно до статті 111 Господарського процесуального кодексу України, в якій просив витребувати у банківської установи та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб документи, що підтверджують здійснення у грудні 2016 року заходів, пов’язаних із формуванням резервів та конвертацією зобов’язань у капітал банку під час його виведення з ринку.
Суд першої інстанції ухвалою повернув зазначену заяву, виходячи з того, що до неї не додано доказів сплати судового збору, що, на думку суду, є обов’язковою умовою відповідно до частини третьої статті 111 Господарського процесуального кодексу України.
Апеляційний господарський суд скасував ухвалу місцевого суду та передав справу для продовження розгляду. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що законодавством не передбачено ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів до господарського суду. Зокрема, частина друга статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначає ставки судового збору залежно від виду заяви та юрисдикції суду, однак не містить положень щодо відповідної заяви у господарському процесі.
Не погоджуючись частково з мотивувальною частиною постанови апеляційного суду, заявник подав касаційну скаргу, в якій просив доповнити мотивування посиланнями на правові позиції Конституційного Суду України щодо принципу правової визначеності.
Мотиви та висновки Верховного Суду
Предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу про повернення заяви про забезпечення доказів у зв’язку з несплатою судового збору.
Суд також послався на статтю 110 Цивільного кодексу України, яка визначає загальні підстави забезпечення доказів.
Згідно з частиною третьою статті 111 Господарського процесуального кодексу України за подання заяви про забезпечення доказів сплачується судовий збір у розмірі, встановленому законом, а документ про його сплату додається до заяви. Водночас відповідно до частини другої статті 123 цього Кодексу розмір судового збору визначається законом.
Відповідно до частини четвертої статті 111 Господарського процесуального кодексу України суд повертає заяву про забезпечення доказів у разі її подання без додержання встановлених вимог.
Закон України «Про судовий збір» встановлює правові засади справляння судового збору, однак не передбачає ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів до господарського суду, хоча такі ставки встановлені для судів загальної юрисдикції та адміністративних судів.
Таким чином, має місце колізія, яка випливає з розбіжностей між нормами процесуального закону та спеціального закону про судовий збір.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права. Згідно з цим принципом законодавство має бути чітким, доступним та передбачуваним у застосуванні, а у разі неоднозначності норм їх тлумачення повинно здійснюватися на користь особи, яка не є суб’єктом владних повноважень. Подібний підхід до тлумачення норм у разі їх неоднозначності викладено також у практиці Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема у справах Bellet v. France та «Новік проти України», наголошує на необхідності забезпечення доступу до суду та передбачуваності застосування правових норм.»
З огляду на відсутність визначеної законом ставки судового збору за подання заяви про забезпечення доказів до господарського суду, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про необхідність повернення такої заяви через несплату судового збору.
Щодо доводів касаційної скарги про необхідність доповнення мотивувальної частини постанови апеляційного суду посиланнями на рішення Конституційного Суду України, Верховний Суд зазначив, що мотивування постанови апеляційного суду є достатнім, а законодавство не покладає на суд обов’язку відтворювати у рішеннях повний зміст правових позицій Конституційного Суду України.
Скаржником не наведено переконливих підстав, які б свідчили про необхідність внесення змін до мотивувальної частини постанови апеляційного суду.
Верховний Суд також виходив із вимог до законності та обґрунтованості судових рішень, визначених статтями 236, 238 та 282 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням меж перегляду справи у касаційній інстанції Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм процесуального права, є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги свого підтвердження не знайшли.
Касаційну скаргу залишено без задоволення, постанову апеляційного господарського суду — без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та є остаточною.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
