Верховний Суд став на бік працівниці поліції у спорі про незаконне звільнення та 368 тисяч грн компенсації
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув касаційну скаргу Головного управління Національної поліції у Вінницькій області у справі № 143/254/24 щодо оскарження звільнення працівниці поліції за власним бажанням. Предметом спору було визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Фабула справи
Позивачка працювала в органах внутрішніх справ та Національної поліції з 2003 року, а з 2021 року обіймала посаду діловода відділу поліції № 4 Вінницького районного управління поліції. Наказом Головного управління Національної поліції у Вінницькій області її було звільнено з 01 січня 2024 року на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України у зв’язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням.
Позивачка оскаржила наказ про звільнення, зазначивши, що заява про звільнення була написана не добровільно, а під психологічним тиском з боку керівництва. Вона вказувала, що після затвердження нової посадової інструкції її фактично зобов’язали постійно виконувати роботу у місті Липовець та підпорядкували безпосередньо начальнику відділу поліції, хоча раніше вона працювала у місті Погребище. Про зміну істотних умов праці працівницю належним чином не повідомляли.
Судами було встановлено, що з 2022 року працівниця змушена була регулярно добиратися з міста Погребище до міста Липовець для виконання посадових обов’язків, а з літа 2023 року — самостійно користуватися міжміським транспортом, що вимагало щоденного виїзду о 06:10 ранку. Суд дійшов висновку, що такі умови праці негативно впливали на фізичний та емоційний стан працівниці.
Також встановлено, що нова посадова інструкція, затверджена у листопаді 2023 року, містила положення про підпорядкування конкретному начальнику поліції та обов’язкове виконання роботи саме у місті Липовець, тоді як аналогічні посадові інструкції інших працівників таких положень не містили.
Суди також встановили, що на момент звільнення працівниця перебувала у стані тимчасової непрацездатності, однак ключовими підставами для задоволення позову стали відсутність вільного волевиявлення на звільнення та порушення порядку зміни істотних умов праці.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій
Погребищенський районний суд Вінницької області визнав незаконним та скасував наказ про звільнення, поновив працівницю на посаді діловода відділу поліції № 4 та стягнув із Головного управління Національної поліції у Вінницькій області середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 368 604,36 грн.
Суд першої інстанції також поновив працівниці строк на звернення до суду з позовом про оскарження звільнення.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що роботодавець створив для працівниці умови праці, які суд оцінив як психологічний тиск та такі, що спонукали її до подання заяви про звільнення.
Суд зазначив, що будь-які форми примушування працівника до звільнення є протиправними.
Вінницький апеляційний суд погодився з такими висновками та залишив рішення без змін.
Позиція та висновки Верховного Суду
Верховний Суд залишив касаційну скаргу Головного управління Національної поліції у Вінницькій області без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій — без змін.
Суд касаційної інстанції наголосив, що відповідно до статті 32 Кодексу законів про працю України переведення працівника в іншу місцевість або зміна істотних умов праці допускаються лише за умови належного повідомлення працівника. Під час дії воєнного стану таке повідомлення має здійснюватися не пізніше моменту запровадження нових умов праці.
Верховний Суд зазначив, що відповідач не надав належних та допустимих доказів повідомлення працівниці про зміну істотних умов праці, зокрема щодо фактичної зміни місця роботи.
Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що відповідач здійснював щодо працівниці психологічний тиск. Верховний Суд звернув увагу, що створені роботодавцем умови праці призводили до необхідності щоденного добирання працівниці міжміським транспортом до іншого населеного пункту за відсутності альтернативних способів вчасного прибуття на роботу, що негативно впливало на її фізичний та емоційний стан.
Касаційний цивільний суд також врахував, що нова посадова інструкція містила індивідуалізовані положення щодо підпорядкування конкретному керівнику та виконання роботи у визначеному населеному пункті, тоді як аналогічні інструкції інших працівників таких умов не передбачали.
Верховний Суд підкреслив, що при розгляді спорів про звільнення за статтею 38 КЗпП України суди зобов’язані перевіряти наявність реального волевиявлення працівника на припинення трудового договору.
Суд також послався на пункт 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року, відповідно до якого суди мають перевіряти доводи працівника про примушування до подання заяви про звільнення.
Колегія суддів погодилася з висновком, що подання заяви про звільнення було наслідком психологічного тиску та не свідчило про наявність вільного і дійсного волевиявлення працівниці.
Верховний Суд, пославшись на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, зазначив, що тягар доведення законності звільнення покладається саме на роботодавця.
Верховний Суд дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів, що не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Постановою Верховного Суду виконання рішення суду першої інстанції було поновлено. Постанова набрала законної сили з моменту її ухвалення та є остаточною.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
