Блокування парламентом процедури формування Конституційного Суду України у 1992-1995 роках: причини і наслідки

Володимир Кампо,

суддя Конституційного Суду України у відставці

В історії державотворення є два переломних моменти —

усвідомлення ідеї Конституції  як способу визначати

межі втручання держави у справи суспільства і людини

та визнання необхідності створення судового

конституційного контролю з метою гарантування

верховенства Конституції. [1]

       Вступ. Батько конституційного судочинства — австрійський та американський вчений, проф. Г. Кельзен (1881-1973 роки) — навряд чи міг передбачити, які важкі випробування випадуть на долю створених відповідно до його доктрини конституційних судів. Вже перші такі суди, що були створені у 1920 році в Австрії та Чехословаччині [2], відчули на собі політичний тиск і нерозуміння широкої громадськості, а тому на той час не отримали поширення в інших західноєвропейських країнах.

       Перш за все негативний політичний вплив на поширення інституту конституційних судів справляли парламенти цих країн, які у міжвоєнний період (між двома світовими війнами) не хотіли розставатися зі своїм привілейованим становищем  у політичній системі парламентаризму, коли вищий представницький орган міг все, крім як перетворити чоловіка на жінку і навпаки. Очевидно, що в тій системі дані суди фактично не були потрібні, так як парламенти у межах своїх традиційних функцій — законотворення, політичного контролю, бюджетного фінансування тощо — опосередковано виконували й функцію конституційного нагляду і контролю за різними правовими актами. 

       Тому створення перших конституційних судів в Австрії та Чехословаччині можна вважати своєрідним державно-правовим експериментом, який отримав розвиток тільки після Другої світової війни, коли склались принципово нові суспільно-політичні умови. Система парламентаризму 1920-1930 років виявилася недостатньою гарантією від поширення фашизму (нацизму), і тому  після Другої світової війни багато європейських країн задекларувало інститут конституційного правосуддя як нову гарантію верховенства їх демократичних конституцій і як елемент утвердження конституційної демократії та верховенства права, захисту гідності й прав людини.

       Фактично у 1950–х на зміну парламентській демократії у частині країн Західної Європи (Італія, Франція, ФРН тощо) наступив етап конституційної демократії. Тобто системи управління державними і суспільними справами на основі та відповідно до демократичної конституції, система, в якій суттєва роль відводилась конституційним судам. Ще пізніше — у 1970-х роках — ця форма демократії  поширилась у Греції, Іспанії та Португалії.

       Система конституційної демократії стала успішною завдяки тому, що у суспільній свідомості народів цих країн утвердилися європейські спільні демократичні цінності, насамперед, повага до гідності та прав людини, а також — до верховенства права. Згодом після краху комуністичних режимів у 1989-1990 роках конституційна демократія поширилась у країнах Центральної і Східної Європи, а також Балтії.

       У недемократичній частині Європи, зокрема, після антикомуністичних революцій у республіках колишнього СРСР, що припинив своє існування (1991 рік), конституційна демократія за інерцією була в них також формально проголошена — разом з конституційними судами. Проте до практичної реалізації принципів і цінностей цієї демократії справа так і не дійшла.

       Можливо за винятком окремих  демократичних інститутів конституціоналізму, що намагались зберегти своє публічне обличчя. Насамперед, мова йде про конституційні суди, які у зазначеній частині Європи, не дивлячись на несприятливу для них політичну кон’юнктуру, певним чином сприяли формуванню передумов для розвитку конституційної демократії.

       Саме через цю кон’юнктуру серед недемократичних країн Європи  політичні обставини часто-густо виявлялись сильнішими за правові статуси їх конституційних судів і це не випадково. Фактично дані суди були постійними або періодичними об’єктами негативних політичних впливів: а) авторитарної державної влади; б) спеціально створених політичних міфів; в) антиліберальних політичних сил; г)  масового конституційного  нігілізму тощо.

       Результатами цих впливів були серйозні кризи в організації та діяльності конституційних судів країн недемократичної Європи, що закінчувались зменшенням ролі цих органів державної влади та втратою ними авторитету. Тому ці суди у своїх країнах не стали символами конституційної демократії, верховенства права і захисту гідності та прав людини, а їх існування часом було виправдано міркуваннями  хіба що підтримки  міжнародного іміджу відповідних країн.

        Проте зазначені проблеми щодо ролі та значення  конституційних судів  існують не тільки в пострадянських країнах з авторитарними режимами особистої влади (Білорусь, Казахстан, Росія), хоча тут вони майже невидимі, але більше у країнах перехідної до конституційної демократії (Грузія, Молдова, Україна). Частково такі проблеми у 2010-ті роки з’явились і в конституційних судів деяких країнах Центрально-Східної Європи, в яких стали відроджуватись елементи політичного авторитаризму в їх судових системах (Угорщина тощо). Справа дійшла до того, що органи влади Європейського Союзу офіційно стали застерігати такі країни від порушень принципів і цінностей конституційної демократії.

       Особливо драматичну та своєрідну, але ще ґрунтовно не вивчену історію політичних впливів, зокрема, у 1992-1995 роках, має Конституційний Суд України (далі — КСУ). Цей Суд — незалежний орган в системі судової влади — мав забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів законодавчої і виконавчої влади положенням Конституції України 1978 року (із змінами і доповненнями 1990-1993 років), охорону конституційних прав та свобод особи (частина перша статті 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» 1992 року (далі — Закон 1992 року)[3].

       У вище вказаний період КСУ пережив багаторічне блокування парламентом процедури обрання його суддів – більше чотирьох років. Він фактично був виключений з механізму функціонування конституційної системи, що мало і для Суду, і для цієї системи різні негативні наслідки (функціональні, ролеві, іміджеві тощо). Але як кажуть, і негативний досвід — це також  досвід,  який треба пам’ятати, щоб його більше не повторювати. На жаль, не завжди це вдається, як тепер звикли говорити, через брак філософії здорового глузду[4].

       Тема політичного блокування  процедури формування КСУ у 1992-1995 роках не надто привертає увагу дослідників, хіба що окремих з них[5], хоча тут є над чим серйозно попрацювати. Деякі автори взагалі не згадують про цей період у житті Суду[6] або обходять питання про причини такого блокування[7].  Дехто намагається пояснити не сформованість складу КСУ у 1992-1995 роках тим, що існувало протистояння між законодавчою та виконавчою владою, між лівими і правими у парламенті[8]. Окремі автори пояснюють причину такої не сформованості Суду суперечностями в тексті Конституції України 1978 року[9].

       Насправді блокування парламентом процедури формування КСУ у 1992-1995 роках не було випадковим. Це блокування було  нічим іншим, як елементом політики різних парламентських сил, стурбованих встановленням верховенства Конституції України. До речі, ця стурбованість об’єднувала і лівих, і правих парламентаріїв і в кінцевому рахунку привела до того, що  Україною був втрачений шанс для успішної трансформації з комуністичної системи у конституційну демократію.

       Як виявилося, більшість українських  дослідників-конституціоналістів  блокування парламентом процедури формування КСУ у 1992-1995 роках розглядають чисто формально, бо для них все, що лежить за межами юридичного позитивізму, не є предметом їх наукових інтересів. Тому суспільні проблеми  такого блокування залишались і залишаються не розкритими, а значить є загроза їх повторення. Більш ніж очевидно, що якби українська наука конституційного права  вчасно реагувала на факти порушень статусу Суду, то відношення до нього було б іншим, як і він сам.

      Практика формування КСУ неодноразово підтверджувала і сьогодні підтверджує той факт, що вчасно не зроблені науковцями висновки та застереження ведуть до повторення помилок. Можливо саме тому в останні чотири роки (2014-2018 роки) вакантними залишаються декілька посад конституційних суддів. На нашу думку, в законі про КСУ необхідно   передбачити запровадження інституту запасних конституційних суддів, як в Австрії або інституту суддів ad hok, як в Європейському суді з прав людини. КСУ має постійно працювати у повному складі, щоб не виникали різні непорозуміння, у т.ч. зриви засідань тощо.

       Так, згідно зі статтею 147 Конституції Австрії Конституційний суд складається з президента, віце-президента, 12 інших його членів і 6 запасних членів суду. Всі вони призначаються федеральним Президентом країни: президент, віце-президент, 6 членів суду и 3 запасних — за поданням федерального уряду; 3члена і 2 запасних — на пропозицію Національної ради (нижньої палати парламенту); решта членів суду — за рекомендацією Федеральної ради (верхньої палати парламенту).

       В Україні призначення запасних суддів мало б бути передбачено Конституцією України та повинно було б здійснюватись в однаковій кількості парламентом, Президентом  і З’їздом  суддів України, наприклад, по 3 таких суддів. Голова КСУ мав би вирішувати питання про включення того чи іншого запасного суддю, можливо на основі жеребкування, до робочого складу Суду.

       Блокування парламентом процедури формування  КСУ у 1992-1995 роках  підірвало процес його становлення і нормального розвитку і це до сих пір залишається глибокою травмою в інституційній пам’яті Суду. Це блокування було викликано, крім усього іншого, конституційним нігілізмом, падінням конституційної моралі, низьким рівнем конституційної свідомості та конституційною безвідповідальністю українських парламентаріїв.

       Фактично зазначене блокування вказувало на реальне відношення тогочасного українського політичного класу до КСУ, який він фактично оцінював тільки з позицій політичної вигоди. Одночасно цей клас побоювався Суду, який складав загрозу для його «будівництва» неконституційної держави, тобто держави, що не виконувала і не додержувалась засад верховенства Конституції України. Оскільки до політичного класу швидко дійшло, що КСУ повинен  був обмежувати це «будівництво»,  тому він став йому  не потрібен[10]. Як зазначають вчені-конституціоналісти, у цей період основні функції щодо правового захисту Конституції фактично здійснювали Президент України і Верховна Рада України (далі - ВРУ)[11].

       Парадокс, але через конституційний нігілізм   ідеї  неконституційної держави сьогодні проникають у громадянське суспільство і стримують розвиток конституційної юстиції та конституційної культури українського суспільства. Серед представників громадськості, на жаль, досить живучі доктрини,  згідно з якими питання виконання Конституції України, забезпечення її верховенства стосуються лише фахівців-конституціоналістів, а не широкого громадського загалу, що, без сумніву, є помилковими.

       Слід зазначити, що блокування парламентом процедури обрання членів КСУ у 1992-1995 роках не можна плутати з фізичним блокуванням, наприклад, роботи парламенту чи іншого колегіального органу державної влади або колегіального органу місцевого самоврядування на сесіях тощо частиною його  представників. При блокуванні процедури обрання конституційних суддів ніхто парламентську трибуну не захоплював, наприклад, у знак протесту. Просто парламент буксував, «бракував» представлені йому кандидатури тощо і таким чином блокував їх обрання до складу КСУ.

        Обставини та умови політичного блокування

 Як відомо, КСУ був заснований у 1990 році у період радянської перебудови, започаткованої радянським керівником М. Горбачовим (нар. 1931 року) шляхом внесення відповідних змін і доповнень  до Конституції Української РСР 1978 року.  24 жовтня 1990 року український радянський парламент вніс до цієї Конституції статтю 112 такого змісту: «Конституційний Суд Української РСР обирається Верховною Радою Української РСР на десять років з числа спеціалістів у галузі права у складі Голови, заступників Голови і 23 членів Суду. Особи, обрані до Конституційного Суду Української РСР, не можуть одночасно входити до складу інших державних органів, діяльність  і акти яких  є піднаглядними Конституційному Суду, а також бути народними депутатами Української РСР чи належати до будь-яких політичних партій і рухів.       

       Особи, обрані до Конституційного Суду Української РСР, при виконанні своїх обов’язків є незалежними і підкоряються тільки Конституції Української РСР. Організація і порядок діяльності Конституційного Суду Української РСР визначаються Законом про Конституційний Суд Української РСР» [12].

       Фактично ці конституційні норми започаткували національний інститут конституційного судочинства, ідея якого була закріплена, зокрема, у програмі громадського об’єднання - Народного руху України за перебудову 1989 року. Правда, в Союзі РСР, до складу якого тоді ще входила Українська РСР, у 1989 році був створений Комітет конституційного нагляду як державний орган, що мав контролювати конституційність актів органів державної влади цього Союзу. Відповідно союзні республіки мали створювати у себе аналогічні органи, але Комітет конституційного нагляду Української РСР не був створений. Так що КСУ фактично мав два джерела свого походження, які з часом втратили своє значення.

       Історично радянська перебудова була спробою побудувати соціалістичну конституційну демократію (разом з конституційним правосуддям як її інструментом і т.д.) в межах оновленої та лібералізованої радянської політико-правової системи. Вся перебудова виявилось великою утопією.

       Зокрема, ефективному запровадженню соціалістичної конституційної демократії та конституційного судочинства в СРСР перешкоджали масовий конституційний нігілізм, перш за все заснований на невиконанні та недотриманні самою державою положень і засад радянської конституції, втрата радянським політичним класом  конституційної моралі та відповідальності тощо. Очевидно, що перебудова стала для колишніх радянських республік лише перехідним мостиком від світу соціалізму до капіталізму, а в деяких випадках – і до феодалізму (окремі середньоазіатські республіки). 

        На відміну від СРСР успішні соціалістичні країни в Азії — Китай і В’єтнам — не поспішають впроваджувати політичні реформи, в т.ч. конституційну демократію та конституційні суди. Проте і китайці, і в’єтнамці вивчають досвід таких реформ у пострадянських країнах, зокрема, і діяльність їх конституційних судів, в т.ч. й КСУ. Напевно вони розуміють, що сьогодення не вічне і рано чи пізно застаріла політична надбудова в їх країнах буде породжувати кризи, що і приведуть до необхідних реформ.

       Після проголошення незалежності в 1991 році Україна фактично стала на європейський шлях суспільно-політичного розвитку. Але замість переходу від  комуністичної (радянської) системи до конституційної демократії обрала нібито більш простий, хоча і більш тривалий шлях трансформації на засадах посткомунізму. Результатом цієї «трансформації» стали олігархія, корупція та авторитаризм, що їх з великими труднощами долає український народ після Революції гідності ( 2013-2014 роки).

      Як відомо, після закріплення статусу КСУ в Конституції Української РСР  -закон про нього був прийнятий  лише 3 червня 1992 року, тобто вже після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. На жаль, цей закон не був реалізований, а сам Суд не був сформований через спротив обранню його членів  з боку парламенту.

       Відповідно до Закону 1992 року пропозиції про персональний склад суддів КСУ мали право подавати голова ВРУ та Президент України у рівній кількості, за погодженням між ними. Голова, заступники Голови і судді КСУ повинні були обиратись в індивідуальному порядку таємним голосуванням шляхом подачі бюлетенів. Згідно з постановою ВРУ про порядок впровадження цього закону вибори конституційних суддів у парламенті мали відбутися у червні 1992 року[13].

       Але парламент обрав тільки голову КСУ проф. Л. Юзькова (1938-1995 роки) та ще одного суддю КСУ; він також обрав ще 4 конституційних суддів, але  відмовився затвердити протокол лічильної комісії щодо їх обрання. Стало очевидним, що парламент просто не хоче створювати Суд, який би обмежував його всевладдя, до якого він звик, зокрема,  після демократичних парламентських виборів 1990 року.

       Конституційні зміни щодо КСУ 1990 року і Закон 1992 року ухвалювали практично одні й ті ж парламентарії, які в першому випадку сподівались, що Суд буде сприяти радянській перебудові в Україні, а в другому випадку, - що в незалежній Україні він буде захищати соціалістичні принципи і цінності. Але коли парламент ознайомився з кандидатами на посади конституційних суддів,  запропонованих Президентом України Л. Кравчуком (нар. 1934 року), він зрозумів, що ці люди соціалізм захищати не будуть і став гальмувати формування КСУ. Мова йшла про людей, які не були зв‘язані з партійно-радянською  номенклатурою (вчені, громадські діячі тощо).

       Страх тогочасного парламенту перед КСУ не був випадковим. Суд очолив проф. Л. Юзьков, тобто людина, яка брала участь у підготовці першого офіційного проекту Конституції України 1992 року (голова робочої групи), що фактично закладала основи переходу від комунізму до демократичного конституційного ладу. На жаль, цей проект був відхилений парламентом, оскільки антиєвропейські політичні сили об’єдналися проти нього.

       По суті ці та інші подібні факти вказували на те, що, починаючи з 1992 року зазначені сили стали чинити спротив переходу України від комуністичної системи до конституційної демократії і КСУ став однією з їх перших жертв. Ці сили зробили все, щоб Суд не запрацював ні в 1992, ні в 1993, ні в 1994, ні в 1995 році. Хоч парламент і був обмежений строками обрання конституційних суддів (до кінця червня 1992 року), але це ніяк не вплинуло на його політичну поведінку.

       У березні 1995 році передчасно, у розквіті творчих сил пішов з життя перший Голова КСУ, проф. Л. Юзьков (вічна йому пам’ять!), якого не підтримували «верхи» та постійно цькували політичні опоненти. Він до останнього дня свого життя вів справжню боротьбу з найвищими органами державної влади за реалізацію закону про КСУ 1992 року[14].  Після перемоги на парламентських виборах 1994 року антиєвропейської української лівиці від Голови КСУ, проф. Л. Юзькова  стали вимагати заяву про відставку з посади Голови, тобто принижували його гідність людини і посадовця, а по суті -вчиняли злочин.  

       Це, мабуть, стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння  людини, яка пережила два інфаркти міокарда за радянських часів через кляузників і заздрісників, які не могли йому пробачити талант та успіхи. Звичайно, що ніхто не поніс відповідальність за доведення людини до третього інфаркту міокарда. Але Бог є, і він все бачив.

       Негативні наслідки та підстави юридичної відповідальності

Отже, протягом 1992-1995 років парламент виявляв відсутність політичної волі з питань формування персонального складу  КСУ, що мала наслідком несформованість останнього. Фактично ВРУ перешкоджала становленню КСУ як органу судового конституційного контролю, що було прямим порушенням низки положень чинної Конституції України. Це завдало непоправної шкоди функціонуванню конституційного механізму держави, в якому був відсутній один з ключових інститутів судової системи та інструмент забезпечення конституційної демократії, верховенства права, гідності та прав людини. 

        Однак чи були зроблені компетентними органами державної влади належні висновки стосовно конституційних правопорушень, пов’язаних з політичним блокуванням процедури формування КСУ? І чи були знайдені та притягнуті до конституційної та іншої відповідальності винні посадові особи цих органів? Певні висновки у зв’язку з невиконанням ВРУ свого конституційного обов’язку щодо формування КСУ були зроблені, але при цьому ніхто не був притягнутий до будь-якої відповідальності .

         Очевидно, що не випадково Конституція України 1996 року, а потім і другий закон про КСУ 1996 року[15] змінили порядок формування КСУ. Крім парламенту, по третині його суддів стали призначати Президент України і З’їзд суддів України. Проф. М. Костицький, конституційний суддя у відставці, зокрема, відзначає цю позитивну зміну  при формуванні КСУ у порівнянні із законом 1992 року: «Перший склад Конституційного Суду України, який, на жаль, не був сформований, мав інші принципи організації»[16].

        Однак проблеми як юридичної, так і політичної відповідальності органів і посадових осіб державної влади за блокування процедури формування персонального складу КСУ існували та й нині існують. Але у 1992-1995 роках про ці речі важко було говорити, так як рівень конституційної культури та конституційної свідомості представників вищих органів державної влади України був надзвичайно низький.

      Навіть і сьогодні, коли цей рівень значно підвищився, так само важко говорити, зокрема, про конституційну чи іншу юридичну відповідальність  посадових осіб органів державної влади України за допущені правопорушення стосовно КСУ. Хіба що теоретично або умовно, хоч і це треба робити, щоб не допускати  зниження рівня зазначеної культури та свідомості.

       Правда, у зв’язку з прийняттям третього закону про КСУ 2017 року[17], у деяких кодексах України з’явились статті, що передбачають юридичну відповідальність за правопорушення проти конституційного судочинства. Але вказана проблема є значно ширшою і, на нашу думку, Україні потрібен спеціальний Кодекс про конституційні правопорушення, який би дозволив штрафувати парламентаріїв, урядовців тощо за різні конституційні правопорушення, в т.ч. й проти  статусних положень про  КСУ.

       Якби такий кодекс був у 1992-1995 роках, то можливо ніякого політичного  блокування процедури формування КСУ не було б взагалі. Але тоді про цей кодекс  ніхто й гадки не мав, а зараз це вже обговорювана фахівцями-юристами тема[18]. Так само не було б і будь-якого фізичного блокування діяльності органів публічної влади їх представниками  — у парламенті, місцевих радах тощо.

      Щодо персональної відповідальності за блокування процедури формування персонального складу КСУ у 1992-1995 роках можна вважати, що її мали б понести перший і другий Президенти України, які повинні були гарантувати виконання і додержання Конституції України. Насправді, коло відповідальних за це блокування мало б бути значно ширшим. Наприклад, керівництво ВРУ, яке відповідало за належну роботу парламенту, але не забезпечило її при формуванні КСУ.

       А також керівники уряду, які не забезпечили, відповідно до Закону 1992 року, матеріально-технічну базу функціонування КСУ. Щодо відповідальності генерального прокурора, який здійснював нагляд за виконанням законів України, а відтак й зазначеного Закону, то тут є певні нюанси, оскільки його нагляд не поширювався на парламент, Президента України та уряд. Але відповідним чином реагувати на невиконання парламентом Конституції України та Закону 1992 року, він все ж був зобов’язаний. 

       Проте все це лише суб’єктивні припущення, що не цікавлять громадську думку. Скоріш  за все ці припущення є інформаційними приводами для обговорення  даної  теми, аніж для  вирішення  порушених  проблем. Правда, громадська думка змінюється і сьогодні до бездіяльності посадових осіб органів державної влади її відношення стало більш критичним. Чого тільки вартує пропозиція деяких авторів, які пропонують встановлювати кримінальну відповідальність, наприклад,  за їх бездіяльність, що завдала шкоду, зокрема, відновленню цілісності та недоторканості території України[19] тощо.

       Парадоксально, але ніхто із «постраждалих», тобто тих кандидатів у судді КСУ, які пройшли випробування у ВРУ, попередньо набрали необхідну кількість голосів парламентаріїв, але парламент їх остаточно не затвердив  на посадах, не звернулися за судовим захистом своїх прав і законних інтересів. Зрозуміло, що це було непросто, враховуючи стан пострадянської судової системи, але ніхто із цих кандидатів такого собі не міг дозволити. Бо це означало б виклик пануючій пострадянській системі, що за радянською традицією було неможливо. На щастя, сьогодні ця система не така всемогутня і з нею можна боротись та добитись справедливості.              

       Що стосується політичної відповідальності за блокування процедури формування КСУ, то вона таки частково настала. Так, під тиском суспільного невдоволення був скорочений на рік термін повноважень ВРУ (з п’яти до чотирьох років), а Президент Л. Кравчук пішов у відставку в 1994 році, пробувши лише половину своєї каденції.

       Зрозуміло, що основний винуватець вказаного блокування був парламент, і його повноваження треба було достроково припиняти ще  у 1992-1993 роках, як це пропонувала тоді партія Народний рух України. І не тільки за це блокування, але й за інші порушення парламентом Конституції України та упущення в ручному управлінні країною тощо.  Але проєвропейським силам, у т.ч. через спротив певних національно-демократичних лідерів, не вдалося зібрати необхідних 3 млн підписів громадян для проведення всеукраїнського референдуму щодо  дострокове припинення повноважень ВРУ.

       Блокування парламентом процедури формування КСУ привело до значних репутаційних та інших втрат як для країни, так і для Суду. ЄС вбачав у цьому блокуванні слабкість нових конституційних інститутів (Президента України, КСУ тощо) та відсутність верховенства права у державі. З іншого боку, європейська спільнота допомагала Україні через Венеціанську комісію  долати  труднощі перехідної до конституційної демократії. До речі, членом цієї комісії був і проф. Л. Юзьков.

       Через відсутність КСУ у 1992-1995 роках всередині країни діяв розбалансований конституційний механізм, інститути якого часто не рахувались з чинною Конституцією, завдавали непоправних збитків народу та окремим групам громадян.  Відсутність Суду  також мала негативний вплив на духовну сферу: замість конституційної ідеології, яку він мав творити, в суспільстві поширювались конституційний нігілізм, політичні слухи та міфи про бездіяльність КСУ і т.д., що ніяк не сприяли підвищенню конституційної культури громадян тощо.

       Фактично більшість вище зазначених проблем, пов’язаних із блокуванням парламентом процедури формування КСУ, довший час залишались поза увагою суспільної та юридичної громадськості. Діюча пострадянська система влади протягом четверті століття привчає український загал до їх замовчування, оскільки  ці проблеми  були  і залишаються для неї небезпечними доказами  її неконституційної  практики. Але далі їх замовчувати не можна, оскільки після Революції гідності Україна  взяла курс на відкритість та конституційну демократію.

       Інші негативні наслідки

 Політичне блокування процедури формування КСУ у 1992-1995 роках, як вказує практика, мало своє логічне продовження.  Нове блокування відбулося в 2005-2006 роках, коли парламент, в якому більшість складали антиєвропейські політичні сили, 10 місяців відмовлявся призначати 5 конституційних суддів за своєю квотою та організувати процедуру приведення до присяги  вже призначених 9 суддів КСУ.

      Як не парадоксально, але зазначене блокування сталося після Помаранчевої революції (листопад-грудень 2004 року), коли проєвропейські політичні сили нібито перемогли антиєвропейські на президентських виборах 2004 року. Однак це не допомогло, так як Україна вже фактично була парламентсько-президентською, а не президентсько-парламентською республікою і від волі парламенту залежало більше ніж від волі Президента України В. Ющенка (нар. 1954 року).

       Як відомо, Президент В. Ющенко не став вирішувати проблему політичного блокування процедури приведення до присяги суддів КСУ якимось авантюрним шляхом, тобто не вдався до ручного управління чи інших авторитарних засобів. Він став на шлях політичного компромісу зі своїми політичними опонентами  і 4 серпня 2006 року 14 суддів КСУ склали присягу на пленарному засіданні ВРУ.

       Сьогодні політичне блокування процедури приведення до присяги суддів КСУ  взагалі виглядає дико, так як закон про КСУ 2017 року раз і назавжди вирішив проблему залежності Суду в цьому питанні від політичної волі парламенту. Відповідно до даного закону  новопризначені конституційні судді складають присягу на засіданні Великої палати КСУ і така практика вже започаткована.

       Треба зазначити, що парламентарі, які блокували процедуру складання присяги суддями  КСУ у 2005-2006 роках втратили більшість у парламенті після позачергових парламентських виборів 2007 року. В якійсь мірі це була відплата і за їх неконституційні дії щодо КСУ, які не бувають безкарними.

       Проте практика політичної протидії парламентом організації та діяльності КСУ після 2006 року не припинилась. Під прикриттям Революції гідності (2013-2014 роки) парламент вирішив у черговий раз «звести» рахунки з КСУ, але тепер вже чисто радикальним, більшовицьким методом. ВРУ прийняла постанову[20], якою звинуватила Суд в ухваленні у 2010 році ряду неконституційних рішень. З прийняттям закону про КСУ 2017 року  дана постанова вичерпала свою дію, але вона залишиться в анналах історії парламенту і Суду як зразок політичної неадекватності та неконституційності.

       Політичні сили, які були ініціаторами політичної розправи над КСУ у 2014 році,  на позачергових парламентських і президентських виборах 2014 року зазнали нищівної поразки. Це була справедлива відповідь народу на  крайній радикалізм цих сил, в т.ч. й щодо Суду.

       Фактично у 1992-1995 і  2005-2006  роках, а також у 2014 році мали місце рецидиви  старого пострадянського, а по суті радянського, тоталітарного   парламентаризму (і це в умовах перехідної демократії!), коли ВРУ нічим не була обмежена — ні Конституцією, ні законами України.   Ці рецидиви вказують на те, що у певні моменти парламент може складати загрозу конституційній безпеці держави. Тому в таких випадках його діяльність має достроково припиняти Президент  України (після консультацій з урядом тощо), виходячи  з необхідності захисту гідності та прав людини, забезпечення верховенства права і конституційної демократії, виконання міжнародних зобов’язань.   

       Заключні положення. Очевидно, що після всіх пережитих випробувань КСУ має стати чимось більшим ніж просто Судом. Він повинен поважати себе сам і привчити всіх це робити як на рівні держави, так і громадянського суспільства. Для цього КСУ має забути про політику; у нього може бути лише одна політика — це Конституція України, що потребує його захисту і народ, який зачекався на розгляд його конституційних скарг.

       Дж. Гвартні, професор економіки в університеті штату Флорида (США) вважає, що українці успішні всюди, крім самої України[21]. Це і зрозуміло, бо українці успішні там, де належним чином виконується і додержується конституція країни, реально діють закладені нею незалежні інститути. Отже, в Україні українці також будуть успішними,  коли на повну запрацює  Конституція України, створені нею інститути, в тому числі, й КСУ, який стане реальним гарантом її верховенства.

       Неконституційна держава систематично продукує явища і процеси, що породжують перманентну конституційну кризу. Чинна влада, використовуючи в своїх інтересах цю ситуацію, а також – за підтримки некритично мислячої громадськості та вчених, періодично нав’язує українському суспільству ідею конституційної реформи, що має на меті підготовку та прийняття нової (нової редакції) Конституції України (не плутати з конституційною реформою 2004 року, її скасуванням і відновлення — відповідно у 2010 і 2014 роках).

       Проте спроби конституційної реформи за часів президентства В. Ющенка та В. Януковича (нар. 1950 року) не привели до якихось результатів, хоча робота створених  ними органів з підготовки такої реформи сприяла підвищенню рівня конституційної науки та культури в суспільстві тощо.  По суті  першочерговою метою цих спроб було посіяти у суспільстві ілюзію, що нова (нова редакція) Конституція України вирішить всі проблеми конституційного розвитку країни. Замість того, щоб практично втілювати положення чинної  Конституції! Адже писати проект нового (нової редакції) Основного Закону значно легше ніж  скрупульозно виконувати і додержуватись його чинної варіанту.

       Насправді Україні потрібна рішуча конституційна реформа правореалізаційної, правоконтрольної та іншої практичної діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування (реформа конституційної практики). Для цього потрібно ухвалити низку законів про виконання та додержання Конституції України цими органами, а також - громадськими організаціями, адміністрацією підприємств, установ та організацій тощо. А також - необхідно запровадити  систему конституційної просвіти громадян та представників публічної влади, стимулювати розвиток  їх конституційної культуру,  зокрема, через видання конституційної літератури  і т.д.

       Як бачимо, структурний аналіз блокування парламентом процедури формування КСУ дозволив висвітити багато конституційних проблем, про які донедавна наукова література мовчала або відмовлялась згадувати. Якщо далі йти цим шляхом, то  дуже скоро ми матимемо нові уявлення про старі чи нові такі проблеми, від вирішення яких залежить наше сьогодення і завтрашнє майбутнє.

[1] Див.: Конституційна юрисдикція: підручник / Ю.Г. Барабаш, І.І. Дахова, О.П. Євсєєв та ін.. / за ред. Ю.Г. Барабаша, А.О. Селіванова. – Х.: Право, 2012. – С. 30.

[2]Зазначені конституційні суди були передбачені  Конституцією Австрії  від 10 листопада 1920 року  та Конституцією Чехословацької Республіки від 6 березня 1920 року

[3] Див.: Про Конституційний Суд України. Закон України від 3 червня 1992 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 33, ст. 471.

[4] Див.: Гривінський Р. «Сергій Секундант – про те, як навчитися відрізняти правду від брехні й позбубутися стереотипів тоталітарної свідомості» // День, № 3-4, 12-13 січня 2018 року. – С. 6-7.

[5] Наприклад, див.: Королюк В. Провісник нового і праведного закону (штрихи до портрета Леоніда Юзькова на тлі історичної епохи). / В.О. Королюк; загальна редакція і переднє слово В.М. Кампо. – К.: Юрінком Інтер, 2014. – 240 с.

[6] Див.: Івановська А.М. Правові засади функціонування Конституційного Суду України. – Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2013. – С. 32-33; Проблеми сучасного українського конституціоналізму: Збірка наукових праць. На пошану першого  Голови Конституційного Суду України, проф.. Леоніда Юзькова /Конституц. Суд України, Акад. прав. наук України; Заг. ред..: А. Стрижак, В. Тацій / Упоряд.: В. Бринцев, В. Кампо, П. Стецюк – К., 2008. – 352 с.;  Лисенков С. П. Основи конституційного процесуального права України. Навчальний посібник. – К.: «Юрисконсульт», 2007. – С. 125-127.

[7] Див.: Конституційне право України. Академічний курс: Підручник: У 2 т. – Т. 2 / За загальною редакцією Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. - С. 468.

[8] Див.: Мироненко О.М. Конституційний Суд України: історія і сучасність, доктрина і практика. – К.: ПрАТ «Видавництво «Київська правда», 2011. - С. 539-544; Конституційна юрисдикція: підручник. -  С. 35; Цимбалістий Т.О. Конституційна юстиція в Україні: навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2007. - С. 17.

[9] Див.: Скомороха В. Є. Конституційна юрисдикція в Україні: проблеми теорії,  методології та практики. – К.: «МП Леся», 2007.  – С. 110.

[10] Див.: Тесленко М.В. Конституційна юрисдикція в Україні: Навч. посібн. – К.: Видавництво «Школа», 2003.  - С. 15.

[11] Див.: Федоренко В.Л. Конституційне право України: підруч. / До 20-ої річниці Конституції України та 25-ої річниці незалежності України / В.Л. Федоренко. – К.: Видавництво Ліра-К, 2016.  - С. 476.

[12] Про зміни і доповнення Конституції  (Основного Закону) Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, № 45, ст. 606.

[13] Див.:  Про порядок введення в дію Закону України «Про Конституційний Суд України». Постанова Верховної Ради України від 3 червня 1992 року  // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, № 33, ст.. 472.

[14] Див.: Мироненко О.М. Конституційний Суд України: історія і сучасність, доктрина і практика. – С. 542.

[15] Див.: Про Конституційний Суд України. Закон України від 16 жовтня 1996 року // Відомості Верховної Ради України

[16] Цит. за: «Вісник Конституційного Суду України», 2016, № 4-5. – С. 81.

[17] Див.: Про Конституційний Суд України. Закон України від 13 липня 2017 року //

[18] Див.: Кампо В. До питання про новий судовий захист конституційних прав і свобод громадян в Україні.  – [Електронний ресурс]. 

[19] Див.: Матвієнко К. До оновленої Конституції України слід включити норму про неодмінну місію всіх гілок влади повністю відновити територіальну цілісність держави станом на 1 січня 2014 року -  [Електронний ресурс].

[20] Див. Про   реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді. Постанова Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року  // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 12, ст.201 

[21] Див.: Калачова Г. Джеймс Гартні: Українці успішні всюди, крім самої України [Електронний ресурс].

Блог отражает исключительно точку зрения автора. Текст блога не претендует на объективность и всесторонность освещения темы, о которой идет речь.

Мнение редакции «Судебно-юридической газеты» может не совпадать с точкой зрения автора. Редакция не несет ответственность за достоверность и толкование приведенной информации и выполняет исключительно роль носителя.