ВС роз’яснив, у чому полягає сутність добровільного відшкодування шкоди

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 156/549/18 та встановив, що факт повернення викраденого майна потерпілій працівниками правоохоронних органів, які вилучили це майно під час обшуку, не можна вважати добровільним волевиявленням засудженого щодо усунення заподіяної ним шкоди.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що особу визнано винуватим у тому, що він близько опівночі потворно, умисно, таємно, шляхом проникнення викрав з магазину товари на загальну суму 28 534,88 грн, чим спричинив потерпілій матеріальну шкоду на вказану суму.

За вироком Ратнівського районного суду Волинської області від 22 січня 2019 року особу засуджено за ч.3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 8 місяців.

На підставі ч.4 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного за вироком від 25 квітня 2018 року, більш суворим, особі призначено покарання у види позбавлення волі на строк 3 роки 8 місяців.

На підставі ст. 75 КК України особу звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки 3 місяці та покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК України.

Вироком Волинського апеляційного суду апеляційну скаргу прокурора задоволено, вирок місцевого суду в частині призначеного покарання скасовано. Постановлено новий вирок, яким особі призначено покарання за ч.3 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, касатор подав касаційну скаргу, та зазначив, що при призначенні покарання не враховано усі дані про особу винного, обставини, що пом’якшують покарання, зокрема, часткове відшкодування шкоди, позицію потерпілої, яка в суді першої інстанції не наполягала на покарання у виді позбавлення волі.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслюють, що положеннями статті 50 КК України передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує вираховування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Згідно із ст. 414 КПК України, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Також ВС наголошує, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

ВС зауважив, що положеннями ст. 75 КК України передбачено, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема, у справі «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів з огляду на відповідність таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду.

ВС підкреслив, що звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, місцевий суд належним чином не вмотивував, які саме обставини справи та дані про особу винного дають підстави для висновку про можливість його виправлення та перевиховання без ізоляції від суспільства.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, постановляючи свій вирок та призначаючи особі покарання у виді позбавлення волі на строк  3 роки, суд апеляційної інстанції зазначив, що підставою для звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням стала відсутність обставин, що обтяжують покарання, та наявність обставин, які пом`якшують покарання, - щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а також відсутність тяжких наслідків від скоєного, тобто, ті самі обставини, які були враховані місцевим судом при визначенні йому виду та розміру покарання. Інших обставин суд першої інстанції не навів.

При цьому апеляційний суд, дотримуючись вимог кримінального закону, врахував усі обставини справи, в тому числі й ступінь тяжкості вчиненого злочину, який є тяжким, конкретні обставини скоєного, значну суму викраденого, дані про особу засудженого, який є особою молодого віку, сиротою, за місцем проживання характеризується позитивно, на момент вчинення кримінального правопорушення відповідно до ст. 89 КК України не мав судимості, однак тяжкий корисливий злочин вчинив під час розгляду щодо нього кримінального провадження іншим судом, що свідчить про продовження злочинної діяльності та підвищену суспільну небезпечність і небажання стати на шлях виправлення, при цьому він не працює та не має постійного законного джерела доходів.

Твердження захисника про відшкодування особою заподіяної шкоди не ґрунтується на матеріалах провадження, оскільки частина викраденого майна була вилучена у винного та повернута потерпілій працівниками правоохоронних органів, про що в матеріалах провадження мітиться розписка потерпілої. Сутність добровільного відшкодування шкоди полягає у відновленні порушеного майнового становища потерпілого особою, яка вчинила злочин. Воно полягає в усуненні саме винною особою наслідків скоєного правопорушення внаслідок її щирого розкаяння. З огляду на вказане, факт повернення викраденого майна потерпілій працівниками правоохоронних органів, які вилучили це майно під час обшуку, не можна вважати добровільним волевиявленням засудженого щодо усунення заподіяної ним шкоди. Оскільки інших доказів про відшкодування особи заподіяної школи матеріали не містять, то доводи захисника про неврахування судом такого відшкодування при призначенні покарання є безпідставними.

Що ж стосується твердження про неврахування апеляційним судом позиції потерпілої, то слід звернути увагу на те, що в суді першої інстанції потерпіла не висловлювала своєї позиції щодо призначення винному покарання, а погодилась на розсуд суду.

Крім того, ВС зауважив, що злочин, передбачений ч.3 ст. 185 КК України, є злочином публічного обвинувачення, тому позиція потерпілого у даному випадку не має визначального значення для призначення покарання. 

Враховуючи обставини справи Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а вирок апеляційного суду без змін.

Також ми повідомляли, що повинні враховувати суди при застосуванні конфіскації майна.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.