Дружині доведеться віддати борг чоловіка навіть після розлучення: рішення ВП Верховного Суду

Громадянин А. в 2012 році позичив у громадянина Б. грошові кошти у еквіваленті 25 тис доларів США. При цьому громадянка В. (дружина громадянина А.) при оформленні договору позики приватним нотаріусом надала згоду чоловіку на його укладення. Своє зобов’язання перед Б. громадянин А не виконав і грошових коштів не повернув.

Потім, у 2014 році, А. і В. шлюб розірвали і майно поділили за договором. А згодом виникло питання, яке переросло в судову площину: чи мають відповідати обидва з експодружжя солідарно за грошове зобов’язання перед Б., у тому числі, й дружина, яка, за її словами, запозиченими коштами не користувалася?

Відповідну задачу вирішила у своїй постанові від 30 червня 2020 року Велика Палата Верховного Суду по справі № 638/18231/15-ц (суддя-доповідач Віктор Пророк).

Обставини справи

У жовтні 2015 року Б. звернувся з позовом до А., його екс-дружини В. та ще однієї особи про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на майно у рахунок погашення боргу, стягнення неустойки (пені).

Вказав, що 1 червня 2012 року Б. надав у позику А. в 2 202 500 грн. Договір позики грошових коштів нотаріально посвідчений приватним нотаріусом.

У договорі позики сторони обумовили: у разі девальвації української національної одиниці протягом строку дії договору позичальник зобов`язується повернути суму грошей у гривнях в еквіваленті 25 000 доларів США за офіційним курсом банку на день платежу; строк повернення позики встановлено до 1 грудня 2012 року.

У встановлений строк боржник А. зобов`язання не виконав, грошових коштів Б. не повернув.

В 2014 році Б. звернувся до приватного нотаріуса. із заявою про вчинення виконавчого напису, який був вчинений на суму 324 848,83 грн. Строк подання виконавчого напису до примусового виконання встановлений в один рік. В 2015 році старший державний виконавець винесла постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, вказавши, що у боржника відсутнє відповідне майно.

Б. просив стягнути солідарно з А., його екс-дружини В. та ще однієї особи на свою користь суму основного боргу за договором позики у розмірі 537 250 грн, суму неустойки за договором позики у розмірі 302 223 грн станом на 1 жовтня 2015 року; стягнення здійснити за рахунок власності відповідачів, а саме квартири.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дзержинського районного суду Харкова від 23 грудня 2016 року позовні вимоги Б. задоволені частково.

З А. та В. стягнутий солідарно на користь Б. борг за договором позики у сумі 25 000 доларів США, що в еквіваленті на день звернення з позовом (за курсом 100 доларів США дорівнює 21,29 грн) становило 537 250 грн, та суму пені за період з 1 грудня 2012 року по 1 грудня 2013 року у розмірі 28 226 грн. У частині стягнення решти суми пені, у проведенні стягнення за рахунок стягнення на квартиру, яка належить іншій особі, відмовлено.

При вирішенні питання про стягнення боргу з екс-подружжя – А. та В. у солідарному порядку суд першої інстанції зазначив, що при укладенні договору позики приватний нотаріус отримала заяву В., якою вона надала згоду своєму чоловікові А. на укладення договору позики у сумі 202 500 грн, що є еквівалентом 25 000 доларів США. У цій заяві В. не зазначила, що її чоловік бере позику на особисті потреби, а не на потреби сім`ї. Тому В. не довела суду належними доказами, що грошові кошти у борг були отримані не на потреби сім`ї. Згодом, на думку суду, всупереч статті 65 Сімейного кодексу України при поділі майна подружжя внаслідок розлучення не було поділено суму боргу за договором позики.

Суд першої інстанції з посиланням на висновки Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі №6-163 цс 12 зазначив, що договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім`ї. До того ж В. не довела належними та допустимими доказами, що договір, укладений А., не був укладений в інтересах сім`ї. Тому суд зробив висновок, що А. отримав у борг у Б. грошові кошти за згодою В. на потреби та в інтересах сім`ї.

Твердження А. про те, що саме для здійснення підприємницької діяльності він позичав кошти у Б. суд відхилив, оскільки посилання на придбання необхідного промислового обладнання спростоване платіжними документами, згідно з якими всі платежі були оформлені відповідачем А. протягом 2007-2010 років, тобто до отримання коштів за договором позики. Договір позики укладений між фізичними особами, у ньому не зазначено, що гроші бере в борг «ФОП А.», тому висновок ВСУ, викладений у постанові від 02 жовтня 2013 року у справі № 6-79 цс 13 не можна застосовувати до спірних відносин.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року апеляційні скарги А. та В. задоволені частково. Рішення Дзержинського районного суду у частині задоволення позову про стягнення пені скасоване. В решті рішення першої інстанції залишене без змін.

Суд апеляційної інстанції указав на наявність підстав для солідарного стягнення боргу з А. та В. згідно із частиною четвертою статті 65 СК України, тому що В. надавала нотаріально посвідчену згоду на укладення договору позики, щодо вчинення такого правочину не заперечувала, не зазначала про те, що кошти за договором позики отримує А. для ведення підприємницької діяльності, а не в інтересах сім`ї. Доводи відповідачів про те, що кошти були отримані в борг А. для здійснення підприємницької діяльності, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Касаційна інстанція

У липні 2017 року В. подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу. Вона мотивована тим, що договором позики на В. не покладається обов`язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником. Вважає посилання судів на положення СК України як на підставу солідарної відповідальності безпідставним, оскільки частини друга та четверта статті 73 СК не покладає солідарного обов`язку на неї за зобов`язаннями її чоловіка, а вона може відповідати лише своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови, що договір був укладений в інтересах сім`ї, а одержане за договором використане на її потреби у разі накладення стягнення на майно. Проте жодна з квартир, на які позивач просив звернути стягнення, не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а були особистою приватною власністю В.

В. вказує, що суди неправильно застосували статтю 541 Цивільного кодексу України, оскільки солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, і договором позики солідарна відповідальність не передбачена, так само як і не вказано у договорі, що його укладено в інтересах сім`ї. Висновок судів про те, що отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї не підтверджені належними доказами; ці кошти були використані виключно на придбання обладнання для виробничих потреб підприємця, доказам чого суди не надали належної оцінки.

Ухвалою ВС у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав необхідності відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів зазначила необхідність відступлення від висновків, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486 цс 16), у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539 цс 16).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Заслухавши суддю-доповідача Віктора Пророка, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у задоволенні касаційної скарги екс-дружини В. слід відмовити з огляду на таке.

Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Словник української мови визначає слово «союз» як тісну єдність, тісний зв`язок між ким-, чим-небудь [Словник української мови: в 11 томах.– Том 9, 1978. –  Стор. 478].

Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Велика Палата Верховного Суду вважає слушними доводи Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в ухвалі від 13 листопада 2019 року щодо змісту статті 541 ЦК України, який свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81 цс 18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178 цс 18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386 цс 18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526 цс 18)).

Разом із цим Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із завдань суду, а Верховного Суду зокрема, є тлумачення чинного законодавства, усунення недоліків законодавчої техніки та нормативних прогалин.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Тлумачачи закон під час його застосування до конкретних правовідносин, суд повинен керуватися як завданням судочинства так і загальними засадами цивільного законодавства, серед яких, зокрема, визначені справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби.

Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Той факт, що А. та В. не врахували відповідних боргових зобов`язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов`язань у колишнього подружжя.

Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Отже, усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду погоджується з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження    № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя.

Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном.

Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про наявність підстав для солідарного стягнення з А. та В. заборгованості за договором позики.

Оскільки відповідно до матеріалів справи та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи розлучення та розподіл спільного майна А. та В. відбувалися у період звернення позивача до нотаріуса із заявою про винесення виконавчого напису, а також враховуючи безпідставні посилання обох відповідачів на те, що договір позики було укладено не в інтересах сім`ї, Велика Палата Верховного Суду вважає зазначене спробою колишнього подружжя уникнути відповідальності та критично ставиться до цього.

Окремо, зважаючи на доводи відповідачів щодо можливості подвійного стягнення боргу з огляду на звернення стягнення на підставі виконавчого надпису нотаріуса, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що кредитор не може бути обмежений у виборі застосованого способу задоволення своїх вимог до боржника, в той час як контроль за недопустимістю подвійного стягнення заборгованості в межах своїх повноважень здійснює як державний (приватний) виконавець, так і суд в рамках судового контролю за виконанням судових рішень.

Викладені в касаційній скарзі доводи В. про те, що кошти були отримані в борг А. для здійснення підприємницької діяльності, а саме для придбання обладнання, не були підтверджені належними та допустимими доказами.

Інші доводи касаційної скарги щодо використання отриманих в позику коштів не в інтересах сім`ї та щодо відсутності заборгованості взагалі Велика Палала Верховного Суду відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки фактичних обставин справи, які встановлені судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів. Велика Палата Верховного Суду як суд касаційної інстанції обмежена в повноваженнях щодо переоцінки фактичних обставин справи в силу вимог статті 400 ЦПК України.

Виходячи з викладеного, ВП ВС дійшла висновку про залишення вказаної касаційної скарги без задоволення, а рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 23 грудня 2016 року у нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Харківської області від 31 травня 2017 року — без змін.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.