Що є визначальним при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження: позиція ВС

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду  розглянув справу № 286/4163/19, в якій досліджував питання відмежування замаху на вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження.

Обставини справи

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська особу визнано винуватою та засуджено за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку, особу визнано винуватою та засуджено за те, що вона в маршрутному таксі, на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків, в ході конфлікту з громадянами, маючи умисел на протиправне позбавлення життя останніх, дістала туристичний ніж та нанесла ним два удари особі_2 в ліву частину грудної клітини, в область життєво важливих органів. Продовжуючи свої дії, цим же ножем нанесла два удари іншій людині, в передню черевну стінку праворуч та два удари в грудну клітину ліворуч, в область життєво важливих органів.  Вважаючи, що всі дії, спрямовані на заподіяння смерті потерпілим, виконані, вона покинула зазначене маршрутне таксі, яке зупинилось в місці, нижче від Самарського мосту, вийшла з нього та намагалася втекти з місця скоєння злочину, при цьому чинила опір, відмахуючись ножем, але не змогла втекти, оскільки була затримана іншими пасажирами маршрутного таксі.

Своїми діями засуджений заподіяв потерпілим тілесні ушкодження, які, згідно з висновками судово-медичних експертиз, відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, що небезпечні для життя в момент заподіяння.

Висновок Верховного Суду

ВС зазначив, що за змістом ст. 24 КК України наявність вини у формі умислу передбачає, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання.

Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та  передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова – наявність у суб’єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Також ВС зауважив, що відповідно до ч. 1 ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Тобто із суб’єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.

Визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків.  Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство і у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали. 

Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується у цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. За неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали.

ВС наголосив, що визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.

Як убачається з матеріалів провадження, засуджений ножем завдав потерпілим кілька ударів в область життєво-важливих органів. Він не заперечує факту ненанесення ножових поранень потерпілим, проте стверджує, що умислу на позбавлення їх життя не мав. Вказує, що тілесні ушкодження потерпілому наніс на ґрунті особистих неприязних стосунків, що виникли раптово, через конфлікт, який почався з ініціативи потерпілих, які образили його дружину. Про те, як наносив ножові поранення іншому потерпілому взагалі не пам’ятає, хоча і не виключає, що міг це зробити при боротьбі, але умислу на вбивство у нього не було.

Однак апеляційний суд, перевіряючи такі доводи апеляційних скарг сторони захисту, мотивованих відповідей на них не давав, питання суб’єктивного ставлення до наслідків вчинюваних ним дій належним чином не з’ясував та не перевірив.

Формально перерахувавши наведені у вироку суду першої інстанції докази, якими за позицією суду підтверджено винуватість  особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України, зазначив,  що вирок суду в цій частині є правильним та ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Так, визнаючи доводи сторони захисту про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України безпідставними, суд апеляційної інстанції вказав, що після нанесення ударів засуджений не намагався надати потерпілим першу медичну допомогу, а намагався втекти з місця вчинення злочину, але був затриманий іншими пасажирами маршрутного таксі.

Однак наведені висновки апеляційного суду є суперечливими за своїм змістом, оскільки з матеріалів провадження, зокрема, з показань самого потерпілого, які він давав під час судового розгляду, вбачається, що після того, як він вийшов з маршрутного таксі, його наздогнав сам потерпілий разом з іншими пасажирами. Крім того, коли вони наздогнали засудженого, то почали наносити йому удари палицями по різних частинах тіла, в тому числі, це  робив і сам потерпілий. Тому зважаючи на те, що потерпілий, після нанесення йому ударів ножем перебував у стані, в якому проявляв всі ознаки життя, а засуджений бачив це і намагався втекти з місця скоєння злочину, погодитися з висновками апеляційного суду про те, що дії засудженого після вчинення злочину свідчать про спрямованість умислу та вчинення ним закінченого замаху саме на умисне вбивство двох осіб, колегія суддів не може.

Враховуючи зазначене, суд касаційної інстанції вважає, що апеляційний розгляд кримінального провадження щодо особи_1 здійснювався формально, без з`ясування належним чином всіх обставин, необхідних для перевірки доводів апеляційних скарг сторони захисту, а тому ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою. У зв`язку з чим, вона, в силу п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК  України, підлягає скасуванню, провадження - новому розгляду в  суді апеляційної інстанції, а касаційна скарга засудженого, з огляду на викладену в ній вимогу до суду касаційної інстанції,  - частковому задоволенню.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд скасував ухвалу Дніпровського апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, коли опір представникові влади не може бути кваліфікуючою ознакою хуліганства.