ВС висловився щодо особливостей вивільнення державних службовців

Встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду  у справі № 240/10996/20.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивачка звернулася до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Державної екологічної інспекції у Житомирській області, у якому просила:

визнати протиправним та скасувати наказ Держекоінспекції у Житомирській області про звільнення позивачки з посади начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) земельних ресурсів та надр, поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами - старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Житомирської області 10 січня 2020 року відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»;

поновити позивачку на посаді начальника відділу державного екологічного нагляду (контролю) земельних ресурсів та надр, поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами – старшого державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища Житомирської області Держекоінспекції у Житомирській області;

стягнути з Держекоінспекції у Житомирській області на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову позивачка зазначала, що наказ відповідача про її звільнення з посади з підстави ліквідації державного органу є незаконним. Позивачка наголошувала, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників ліквідованої установи. Однак, за доводами позивачки, спірний наказ є протиправним, оскільки суперечить вимогам частини другої статті 47 та статті 49-2 Кодексу законів про працю України.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Висновок Верховного Суду

У цій справі колегія суддів також уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 6 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині, неврегульованій спеціальним законодавством,

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

ВС підкреслив, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, Верховний Суд погоджується з доводами позивачки про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону № 889-VІІІ.

У зв`язку з наведеним слід звернути увагу, що встановлені КЗпП України особливості звільнення державних службовців за пунктом 1 частини першої статті 40 цього Кодексу та пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII на підставі Закону України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12 грудня 2019 року № 378-IX, набули чинності 2 лютого 2020 року, тобто після звільнення позивачки у січні 2020 року, а тому не підлягали застосуванню у межах спірних правовідносин.

Колегія суддів наголошує, що суб`єкти владних повноважень зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, відтак відповідач у межах спірних правовідносин був зобов`язаний дотриматися визначеної законом процедури вивільнення працівників.

Підстави припинення державної служби у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

ВС зауважив, що процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов`язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Також ВС нагадав, що Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20 дійшов висновку, що ліквідація відноситься до терміна «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

У цій справі судами обох інстанцій ураховано, у межах спірних правовідносин відбулася реорганізація територіального органу Держекоінспекції шляхом ліквідації Держекоінспекції у Житомирській області з одночасним та утворенням Держекоінспекції Поліського округу.  

На виконання Постанови № 102 Держекоінспекцією України прийнято наказ від 29 жовтня 2018 року № 227 «Про ліквідацію Держекоінспекції у Житомирській області».

Верховний Суд неодноразово повторював, що встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто роботодавець зобов`язаний попередити працівника про наступне вивільнення та одночасно з цим запропонувати йому всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи колегія суддів у цій справі уважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідачем порушено порядок звільнення позивачки, що має наслідком визнання протиправним та скасування спірного наказу про звільнення позивачки з поновленням її на попередній роботі та виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу в силу вимог частин першої і другої статті 235 КЗпП України.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та залишив рішення суду першої інстанції в силі.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, чи надається законом державному виконавцю право вільного розсуду.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Youtube Право ТВ, щоб бути в курсі найважливіших подій.