Чи погіршує становище засудженого зміна умовного позбавлення волі на штраф: ВП ВС вирішила виключну правову проблему

Велика Палата Верховного Суду 07 грудня 2021 року вирішила виключну правову проблему у справі № 617/775/20, яку на її розгляд передав Касаційний кримінальний суд.

ВП ВС мала визначити чи є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого зміна судом апеляційної чи касаційної інстанції покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі, від відбування якого його було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК, на штраф.

Велика Палата дійшла висновку, що призначення апеляційним судом покарання у виді штрафу замість призначеного судом першої інстанції покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК не є ані «застосуванням більш суворого покарання» в розумінні п. 2 ч. 1 ст. 420 КПК, ані «неправильним звільненням від відбування покарання» в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК, «іншим погіршенням становища обвинуваченого» в розумінні ч. 2 ст. 404 і ч. 1 ст. 421 цього Кодексу, у зв`язку із чим задоволення відповідних апеляційних вимог сторони захисту з огляду на приписи ст. 420 КПК не вимагає скасування у відповідній частині вироку суду першої інстанції і постановлення нового вироку. Таке рішення суд апеляційної інстанції постановляє у формі ухвали.

Тож, зміна за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі, від відбування якого особу було звільнено з випробуванням на підставі ст. 75 КК, на штраф не є погіршенням правового становища обвинуваченого, засудженого.

Мотиви, з яких виходила Велика Палата.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням має умовний характер: призначений захід примусу хоча й не застосовується, однак у перспективі особа звільняється від його відбування за умови виконання встановлених судом обов`язків протягом іспитового строку. Упродовж цього строку засуджений піддається заходам системного контролю за його поведінкою, які становлять втручання держави у сферу приватного життя людини і передбачають низку обмежень її особистих прав. Правовим наслідком невиконання відповідних обов`язків згідно із ч. 2 ст. 78 КК є направлення особи судом для відбування призначеного покарання.

Натомість покарання у вигляді штрафу вичерпується необхідністю сплати грошового стягнення і не передбачає покладення на засудженого будь-яких додаткових обов`язків, заборон чи обмежень. Та обставина, що виконання стягнення шляхом одноразового платежу в окремих випадках може становити для особи значний матеріальний тягар, компенсується нормативно закріпленим обов`язком суду дослідити майновий стан винного та можливістю розстрочення виплати штрафу (ч. 4 ст. 53 КК).

У ч. 1 ст. 89 КК законодавець встановив диференційовані строки погашення судимості. Так, п. 1 ч. 1 цієї статті передбачено, що особи, засуджені відповідно до ст. 75 цього Кодексу, вважаються такими, що не мають судимості, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового кримінального правопорушення і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання.

Також відповідно до ч. 1 ст. 89 КК такими, що не мають судимості, вважаються особи: засуджені за вчинення кримінального проступку, після відбуття покарання, у тому числі сплати штрафу; засуджені за вчинення злочину до основного покарання у вигляді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у вигляді штрафу за нетяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у вигляді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення; засуджені до основного покарання у вигляді штрафу за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Таким чином, особа, засуджена за вчинення кримінального проступку, відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 89 КК вважається такою, що не має судимості, одразу після виконання будь-якого з призначених їй покарань, у тому числі у вигляді штрафу.

Натомість у разі звільнення від відбування більш суворих заходів примусу з випробуванням судимість згідно з п. 1 цієї норми погашається лише після закінчення іспитового строку, якщо впродовж цього терміну особа не вчинить нового кримінального правопорушення і рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших передбачених законом підстав.

У разі вчинення злочину строки погашення судимості диференційовано законодавцем залежно від його тяжкості, проте й у цих випадках, покарання у вигляді штрафу в разі його повного та своєчасного виконання має більш сприятливі для особи правові наслідки, оскільки погашення судимості, на відміну від випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням, не пов`язується з виконанням засудженим будь-яких додаткових умов, невиконання яких або ж вчинення нового кримінального правопорушення може мати наслідком реальне відбування особою призначеного судом покарання.

Згідно із ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв`язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення від відбування покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише в разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.

Наведений у цій нормі процесуального права перелік способів погіршення правового становища обвинуваченого за результатами апеляційного розгляду не є вичерпним. Встановлені ст. 421 КПК межі повноважень апеляційного суду стосуються випадків скасування вироків суду першої інстанції як із прийняттям власного остаточного рішення, так і з призначенням нового судового розгляду - якщо за наслідками апеляційної процедури, крім передбачених цією статтею підстав для втручання у вирок, буде виявлено допущені судом першої інстанції процедурні порушення, зазначені в ч. 1 ст. 415 КПК.

За змістом ст. 420 КПК рішення про погіршення правового становища обвинуваченого апеляційний суд ухвалює у формі вироку. Разом з тим у ч. 1 цієї статті законодавцем встановлено вичерпний перелік підстав для прийняття судом апеляційної інстанції відповідного рішення в разі:

1) необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення;

2) необхідності застосування більш суворого покарання;

3) скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

4) неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Системний аналіз зазначених положень закону дає підстави для висновку, що погіршенням правового становища обвинуваченого судом апеляційної інстанції є:

скасування виправдувального вироку;

застосування кримінального закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення;

призначення більш суворого покарання;

скасування неправильного звільнення від відбування покарання; застосування щодо особи інших заходів кримінально-правового характеру, що не були застосовані судом першої інстанції;

збільшення сум, які підлягають стягненню з обвинуваченого;

прийняття інших рішень, які передбачають більш обтяжливе для обвинуваченого та/або тривале втручання у його права і свободи чи перспективу настання таких наслідків за результатами нового судового розгляду.

Що стосується погіршення правового становища обвинуваченого, у частині обрання заходу примусу та порядку його відбування, то встановленою ч. 1 ст. 421 КПК забороною охоплюються два способи: застосування суворішого покарання і скасування неправильного звільнення від відбування покарання.

Призначення покарання і звільнення від його відбування, попри нерозривний взаємозв`язок з точки зору правових наслідків для засудженого, мають відмінну юридичну природу і є окремими заходами, які послідовно застосовуються судом у разі прийняття відповідного рішення. Водночас вирішення питання про обрання особі виду покарання передує вирішенню питання про звільнення від його відбування з випробуванням, що прямо випливає зі змісту положення ч. 1 ст. 75 КК.

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 75 КК, неправильне звільнення від відбування покарання на підставі цієї статті має місце у випадках помилкового застосування судом її положень - якщо суд прийняв відповідне рішення всупереч прямій законодавчій забороні (в разі засудження особи за корупційний злочин чи обрання їй заходу примусу, вид та/або розмір яких виходить за встановлені цією правовою нормою межі), або ж належним чином не обґрунтував своїх висновків про можливість виправлення обвинуваченого без відбування покарання.

Водночас у разі пом`якшення в апеляційному чи касаційному порядку заходу примусу, від відбування якого особу було звільнено на підставі ст. 75 КК, підставою для прийняття такого рішення є надмірна суворість призначеного покарання, а не помилкове звільнення обвинуваченого від його відбування. У такому випадку суд апеляційної, касаційної інстанції не констатує незаконності чи необґрунтованості висновків суду нижчого рівня в частині застосування ст. 75 КК. Отже, за результатами перегляду судових рішень положення зазначеної статті не застосовуються виключно у зв`язку з переходом до іншого, більш м`якого за видом покарання, можливості звільнення від відбування якого закон не передбачає.

У ч. 1 ст. 421 КПК встановлено перелік випадків погіршення правового становища обвинуваченого, після якого зазначено: «в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого». Отже, апеляційний суд, виходячи з обставин конкретного кримінального провадження має дискрецію щодо вирішення питання про погіршення/покращення правового становища обвинуваченого. У цій же нормі КПК як про погіршення становища обвинуваченого йдеться про скасування неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Однак скасування неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання може розглядатися як «поворот до гіршого» в тому випадку, коли воно стосується покарання, від відбування якого особу було звільнено.

Метою закріпленого в ч. 1 ст. 421 КПК принципу заборони «повороту до гіршого» (reformatio in peius) є забезпечення свободи реалізації права обвинуваченого на оскарження до суду вищого рівня вироку, який він вважає необґрунтованим. Цей принцип покликаний не допустити ситуацій, коли б особа, оспорюючи в апеляційній скарзі висновки суду першої інстанції про доведеність висунутого їй обвинувачення, порушуючи питання про кваліфікацію своїх дій як менш тяжкого кримінального правопорушення або кримінального проступку, пом`якшення призначеного покарання, звільнення від його відбування або заперечуючи застосовані місцевим судом мотиви та/або підстави виправдання, наражалася на небезпеку прийняття ще більш несприятливого для себе рішення. Адже в такому випадку обвинувачений опинявся б перед вибором: чи звертатися з апеляційною скаргою, за результатами розгляду якої його правове становище, навпаки, може бути погіршено.

Наведений вище принцип реалізується шляхом обмеження процесуальних повноважень суду апеляційної інстанції, який вправі посилити кримінальну відповідальність у будь-який спосіб виключно за наслідками розгляду поданих з відповідних підстав апеляційних скарг прокурора, потерпілого, його представника.

Проте зазначене обмеження не повинне перешкоджати особі ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про застосування альтернативного заходу примусу, який є м`якшим у силу закону і який сама особа вважає для себе сприятливішим.

Принцип недопустимості «повороту до гіршого» є похідним від закріплених у статтях 20, 24 КПК загальних засад забезпечення прав на захист і на оскарження процесуальних рішень. Здійснення цих прав не може вважатися ефективним без надання обвинуваченому, засудженому можливості порушувати перед апеляційним, касаційним судом питання про зміну вироку, ухвали у спосіб, який він вважає для себе більш сприятливим, з реальною перспективою задоволення відповідних вимог за умови визнання їх судом обґрунтованими по суті.

Свобода сторін у використанні своїх прав у визначених кримінальним процесуальним законом межах становить зміст диспозитивності процесу, що згідно зі ст. 26 КПК належить до загальних засад кримінального провадження.

Наведене не означає, що позиція обвинуваченого, засудженого, його захисника є вирішальною при визначенні меж повноважень суду щодо прийняття рішення, яке має ґрунтуватися насамперед на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Обмеження, встановлені кримінальним процесуальним законом з метою захисту прав обвинуваченого, засудженого, не повинні перешкоджати йому ефективно обстоювати власну правову позицію про призначення м`якшого за видом покарання, порядок виконання якого не зумовлює ризиків застосування більш обтяжливих для особи заходів порівняно з існуючим становищем.

Обставини справи

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області особу засуджено за вчинення кримінального проступку, передбаченого ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 185 Кримінального кодексу України, на 1 рік обмеження волі із застосуванням ст. 75 КК, на підставі якої звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік та покладенням обов`язків, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 цього Кодексу.

Харківський апеляційний суд ухвалою від11 березня 2021 року вирок районного суду залишив без зміни.

У касаційній скарзі засуджений, вважаючи призначене йому покарання суворим, порушує питання про зміну судових рішень і пом`якшення покарання на штраф.

Водночас засуджений посилається на те, що він до кримінальної відповідальності притягається вперше, має сім`ю, утримує двох неповнолітніх дітей, повністю визнав вину у вчиненому злочині, активно сприяв його розкриттю і щиро розкаявся. Наголошує, що застосування покарання у вигляді обмеження волі незалежно від порядку його відбування зумовить для нього вкрай негативні наслідки у вигляді звільнення в силу вимог спеціального закону з військової служби, яку він проходить за контрактом.

Ухвалою колегії суддів Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 17 червня 2021 року кримінальне провадження передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему.

В ухвалі зазначено, що ключовим мотивом відмови суду в задоволенні апеляційної вимоги засудженого про заміну призначеного покарання на штраф стала позиція про відсутність у суду відповідних процесуальних повноважень, оскільки від відбування покарання у вигляді обмеження волі засудженого було звільнено з випробуванням, а захід примусу у вигляді штрафу підлягає виключно реальному виконанню, тому його застосування призведе до погіршення правового становища засудженого, недопустимого за результатами розгляду апеляційної скарги сторони захисту. Відповідне рішення в силу вимог статей 420, 421 Кримінального процесуального кодексу України може бути прийнято апеляційним судом лише у формі нового вироку, якщо вирок місцевого суду оскаржувався прокурором, потерпілим чи його представником з підстав м`якості призначеного покарання.

На думку колегії суддів, цей підхід зумовлений помилковими попередніми позиціями Касаційного кримінального суду і є хибним, оскільки призводить до обмеження як права сторони захисту висловлювати прохання про призначення обвинуваченому, засудженому покарання певного виду і розміру, так і дискреційних повноважень суду обирати винній особі вид покарання за своїм внутрішнім переконанням відповідно до вимог закону про кримінальну відповідальність. Колегія суддів не погоджується з позицією, за якою при вирішенні питання щодо меж повноважень апеляційного, касаційного суду з точки зору погіршення/покращення юридичного становища обвинуваченого, засудженого за основу береться не вид покарання, а порядок його відбування. Ця позиція зумовлена неправильним розумінням принципу недопустимості «повороту до гіршого». У результаті обвинувачений, засуджений лише з формальних підстав позбавляється можливості ефективно здійснювати своє право на захист, порушуючи перед судом вищого рівня питання про призначення більш м`якого за видом покарання, що є для нього сприятливішим.

З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати окреслив необхідність вирішення питання про те, чи є погіршенням правого становища зміна судом призначеного обвинуваченому, засудженому покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, від якого його було звільнено з випробуванням, на штраф за результатами розгляду апеляційної, касаційної скарги сторони захисту.

Велика Палата дійшла висновку, що подана касаційна скарга підлягає задоволенню, тому касаційну скаргу засудженого задовольнила.

Вирок Вовчанського районного суду Харківської області від 21 січня 2021 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 11 березня 2021 року змінили, пом`якшивши призначене покарання за ч. 3 ст. 15, ч. 1 ст. 185 КК з одного року обмеження волі із застосуванням статей 75, 76 КК до штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 1700 грн.

Перед цим ВП ВС пояснила чи можна вважати збитками витрати на адвоката та вимагати їх відшкодування.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.