Минюст решил опровергнуть информацию о проблемах в сфере системы исполнения судебных решений: что решил Верховный Суд

Как известно, одна из системных проблем в Украине, которую неоднократно констатировал Европейский суд по правам человека – это невыполнение судебных решений (по данным на 2020 год, которые предоставлял начальник отдела Департамента исполнения решений ЕСПЧ Генерального директората по правам человека и верховенству права Совета Европы во время слушаний в Комитете ВР фактически выполняется примерно 2-3% судебных решений).

Точную статистику выполненных решений в Украине, по которым последовало реальное взыскание с должника, Минюст до сих пор не публикует.

Заместитель министра юстиции Андрей Гайченко ранее назвал «Судебно-юридической газете» данные относительно завершенных исполнительных производств, однако окончание исполнительного производства еще не означает, что взыскание фактически произошло. Например, исполнительное производство подлежит окончанию в случае истечения срока, предусмотренного законом для соответствующего вида взыскания, возврата исполнительного документа без исполнения по требованию суда или иного органа (должностного лица), выдавшего исполнительный документ и т. п.

Неполучение должного по судебному решению подрывает доверие граждан как к судебной власти, так и к государственному механизму в целом. А массовость этой проблемы создает впечатление о несостоятельности властей обеспечить надлежащую защиту прав граждан.

Конечно, с учетом войны понятно, что выполнение решений значительно усложнилось. Однако проблеме системного невыполнения решений исполнился уже не один десяток лет.

Ниже приводим материал на языке оригинала.

Що рекомендував Комітет Міністрів Ради Європи

Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за втіленням Україною рекомендацій, наданих Європейським судом з прав людини, зокрема у пілотних рішеннях, з року в рік нагадує, що наша держава має вирішити нарешті проблему з виконанням судових рішень.

Зокрема на 1411-тому засіданні, яке відбулося 14-16 вересня 2021 р. щодо реалізації настанов, наданих ЄСПЛ у пілотних рішеннях «Іванов Юрій Миколайович проти України», Група Жовнера та Бурмич та інші проти України (Заяви № 40450/04, 56848/00, 46852/13) Комітет Міністрів Ради Європи вкотре нагадав, що загальні заходи, необхідні у цій групі справ, перше рішення яких стало остаточним у 2004 році, стосуються, зокрема, зобов’язання органів влади повністю вирішити складну та багатогранну проблему невиконання або затримки виконання національних судових рішень та відсутність ефективних національних засобів правового захисту у цьому аспекті.

Обидві ці проблеми розглядаються як аспекти основних структурних недоліків, що негативно впливають на функціонування системи правосуддя та верховенства права в Україні.

Також КМ РЄ «рішуче нагадав про зобов’язання України згідно зі статтею 46 Конвенції виконувати рішення Європейського суду та його численні рішення та вісім проміжних резолюцій, повторив свої висновки та висловив глибокий жаль з приводу того, що заходи, вжиті досі владою, далекі від достатньою для виконання цього зобов’язання щодо цих судових рішень».

Також Комітет відзначив законодавчі реформи, які розширюють повноваження приватних судових виконавців, однак вважає, що вони все ще не вирішують основні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цій групі справ.

Крім того, КМ РЄ висловив «глибоке занепокоєння тим, що все ще немає комплексної системи збору даних через стільки років, і наполегливо закликав органи влади створити таку систему, щоб можна було легко визначити загальну картину щодо виконання судових рішень проти держави, як для майбутнього і минулого, а також щодо судових рішень як із грошовими зобов’язаннями, так і зобов’язаннями в натуральній формі».

Йдеться про те, що, як було зазначено вище, досі відсутня прозора система даних стосовно реально виконаних судових рішень, а Мінюст дану статистику не надає.

До того ж, Комітет запропонував державам-членам та Європейському Союзу розглянути можливість підняти під час своїх контактів з органами влади питання про виконання цієї групи справ як вирішальне для ефективності судової та правової реформи в Україні.

Мінюст бореться з «недостовірною інформацією»

Разом з тим, у Мінюсті замість того, аби зосередитися на створенні вказаної бази даних зі статистикою невиконаних рішень та розробці змін задля забезпечення якнайефективнішого виконання судових рішень, вирішили боротися з приватними виконавцями.

Так, Андрій Гайченко у фейсбуці написав пост, в якому звинуватив Асоціацію приватних виконавців у розповсюдженні начебто недостовірної інформації

«Незважаючи на те, що з самими приватними виконавцями продуктивний діалог триває, Асоціація досі сіє дезінформацію. Часто багато хто забуває, що праву на свободу слова і думки відповідає обов’язок не поширювати недостовірну інформацію.

«Мін’юст має припинити тиск на приватних виконавців у вигляді притягнення до дисциплінарної відповідальності за фіктивними скаргами боржників»

Як вам назва?

Так от і суд за нашим позовом теж вважає, що розповсюджена інформація у публікаціях не обґрунтована, маніпулятивна та порушує нашу честь, гідність та ділову репутацію.

Досить показовий кейс.

Та чи буде керівництво Асоціації виконувати рішення суду у добровільному порядку

Наголошу, судами вже сформована практика в зазначеній категорії справ, а тому на безкарність розраховувати не варто», - вказав Гайченко.

Рішення Верховного Суду за позовом Мінюсту

Слід зауважити, що 26 квітня 2022 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду виніс рішення по справі №755/6250/21-ц за позовом Міністерства юстиції України до приватного виконавця «про захист ділової репутації шляхом спростування недостовірної інформації».

Позовну заяву Мінюст мотивував тим, що на інтернет-порталі ЗМІ було оприлюднено статтю під назвою «Покарання за суд», автором якої був заступник голови Асоціації приватних виконавців України.

Опублікована відповідачем інформація, на думку Міністерства юстиції України, «є недостовірною та містить відомості, які принижують ділову репутацію державного органу, тобто така інформація порушує особисті немайнові міністерства».

Ураховуючи викладене, Міністерство юстиції просило суд визнати оприлюднену інформацію недостовірною та такою, що порушує право Міністерства юстиції України на недоторканість ділової репутації, а також зобов`язати виконавця спростувати оприлюднену ним недостовірну інформацію.

Рішення судів

Рішенням Дарницького районного суду Києва від 10 червня 2021 року позовні вимоги Міністерства юстиції без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем висловлено особисту позицію щодо обставин, пов`язаних навколо розгляду звернень в цілому і, як приклад, наведено доводи, які не містять персональних даних ні представників Міністерства юстиції України, ні суб`єктів звернень; обставини, які зазначені в абзаці 6 щодо органів державної влади, мають бути встановлені у межах компетенції представників державного органу, оскільки відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Інформація, викладена відповідачем не підлягає спростуванню, оскільки не містить юридичного складу правопорушення, подана відповідачем відповідно до статті 34 Конституції України.

Постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня 2021 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишено без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням конкретних обставин цієї справи, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки зазначена в абзаці 6 інформація, спростування якої вимагає Міністерство юстиції України, не носить характеру завідомо неправдивих відомостей та є оціночним судженням, а тому не підлягає спростуванню.

Крім того, Міністерством юстиції не надано доказів на підтвердження недостовірності поширеної інформації, яка, на думку представника позивача, порушує права Міністерства юстиції України на недоторканість ділової репутації.

Позиція Верховного Суду

Мінюст подав касаційну скаргу до Верховного Суду.

Зокрема, у рішенні ВС цитована оспорювана публікація:

«Між Міністерством юстиції України і спільнотою приватних виконавців наростає принципове протистояння. Міністерство продовжує переслідувати і карати приватних виконавців за ефективну роботу з виконання судових рішень і повернення заборгованості. Асоціація приватних виконавців України у відповідь 16 грудня 2020 року опублікувала Резолюцію із засудженням поведінки Міністерства і виступила проти перетворення Дисциплінарної комісії приватних виконавців на каральний орган.

Діяльність приватного виконавця є завершальною стадією судового провадження в Україні. Саме тому перешкоджання його діям фактично можна вважати супротивом судовій владі. На превеликий жаль, сьогодні таке перешкоджання здійснює поточне керівництво виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Дисциплінарна практика по відношенню до приватних виконавців сьогодні надзвичайно жорстка і необдумана. Фактично, відносно нова для України професія опинилася у ситуації, за якої усі умови роботи Дисциплінарної комісії спрямовані на те, аби у приватного виконавця відбити мотивацію ефективно повертати заборгованість і працювати заради законності. Новий склад Дисциплінарної комісії з 273 подань про притягнення приватних виконавців до відповідальності у сумі задовольнив 66, що у більш ніж 10 разів перевищує аналогічні показники за попередній склад комісії, який працював у 2017-2019 рр. В результаті їх роботи діяльність трьох приватних виконавців припинили, ще декількох - зупинили тимчасово.

Незважаючи на те, що і Міністерство юстиції України, і приватні виконавці мають одну кінцеву мету - забезпечити ефективне виконання судових рішень в Україні, цей державний орган сьогодні робить усе, аби навпаки боржник мав можливість ігнорувати рішення суду і уникати відповідальності. Це показово можна відчути, проаналізувавши логіку поведінки представників державної служби. Сьогодні майже всі скарги боржників на дії приватних виконавців чомусь розглядаються Дисциплінарної комісією, хоча саме її завданням є формування відповідного «фільтру» величезної кількості подань. При цьому, чинне українське законодавство передбачає розгляд відповідних скарг боржників взагалі у суді, а не у спеціалізованих комісіях.

Таким чином, Дисциплінарна комісія при Міністерстві сьогодні фактично намагається замінити собою судову владу в Україні. Проте її представники аж зовсім ніяк не приміряли суддівські мантії і не мають відповідного ані статусу, ані функціоналу. Абсурдність ситуації викликає і те, що навіть у тих випадках, коли боржник відкликає свою скаргу і вирішує виконувати відповідне рішення суду, Дисциплінарна комісія при Міністерстві юстиції України чомусь все одно розглядає її. Складається таке враження, що це робиться аби загальмувати діяльність приватного виконавця...».

Як зазначив КЦС ВС, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, встановити факт поширення недостовірної інформації та факт того, що поширена інформація стосується саме особи позивача і що поширена інформація порушує особисті немайнові права особи позивача або перешкоджає повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, при цьому саме позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією                 з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom» від 26 листопада 1991 повідомлення новин, засноване на інтерв`ю або відтворенні висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства».

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

У постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року  справі №757/56330/18-ц зазначено, що визначення поняття «оціночні судження» міститься у статті 30 Закону України «Про інформацію», а відтак тлумачення цього поняття є питанням права, які суд повинен вирішувати самостійно, про що також зазначав Європейський суд з прав людини (справа «Дмітрієвський проти Росії»).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що відповідачем висловлено особисту позицію щодо обставин, пов`язаних навколо розгляду звернень в цілому і, як приклад, наведено доводи, які не містять персональних даних ані представників міністерства юстиції України, ані суб`єктів звернень, обґрунтовано вважав, що зазначена в абзаці 6 інформація, спростування якої вимагає Міністерство юстиції України, не носить характеру завідомо неправдивих відомостей та є оціночним судженням, у зв`язку із цим не підлягає спростуванню, оскільки чинним законодавством не передбачено можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень.

Разом із цим, відсутні належні та допустимі докази на підтвердження недостовірності вищевказаної поширеної інформації, яка, на думку представника позивача, порушує права Міністерства юстиції України на недоторканність ділової репутації.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 539/3299/15-ц, на яку заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.  Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Отже, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги Мінюсту без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.