Як застосовується конвенція про вручення судових документів за кордоном: постанова КГС ВС

Згідно з частинами першою та другою статті 367 ГПК України у разі, якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно вручити документи, отримати докази, провести окремі процесуальні дії на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено — Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.

Водночас слід враховувати, що названою нормою встановлено право, а не обов`язок, суду у разі необхідності, з урахуванням обставин конкретної справи та вимог закону, звертатись до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави з судовим дорученням.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном регулюється Конвенцією, до якої Україна приєдналася 19.10.2000 відповідно до Закону України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19.10.2000.

Відповідно до частини першої статті 1 Конвенції, ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно з частиною першою статті 2 Конвенції кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов`язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав, і здійснення процесуальних дій відповідно до положень статей 3-6.

Відповідно до статті 3 Конвенції, орган влади чи судовий працівник, компетентний відповідно до права запитуючої Держави, направляють Центральному Органу запитуваної Держави прохання згідно з формуляром, що додається до цієї Конвенції, без потреби легалізації або виконання інших аналогічних формальностей.

До прохання додається документ, що підлягає врученню, або його копія. Прохання і документ надаються в двох примірниках.

Згідно зі статтею 5 Конвенції Центральний Орган запитуваної Держави власноручно вручає документ або забезпечує його вручення відповідним органом: a) у спосіб, визначений його внутрішнім правом для вручення документів, складених в цій державі, особам, що перебувають на її території, або b) в особливий спосіб, обумовлений запитуючим органом, якщо такий спосіб не є несумісним з законами запитуваної Держави.

З урахуванням положень пункту (b) частини першої цієї статті документ може завжди бути вручений шляхом безпосередньої доставки одержувачу, який приймає його добровільно.

Якщо документ має бути вручений відповідно до частини першої цієї статті, то Центральний Орган може вимагати, щоб документ був складений або перекладений офіційною мовою або однією з офіційних мов запитуваної Держави.

Частина прохання, яка відповідає формуляру, доданому до цієї Конвенції, що містить короткий виклад суті документу, що підлягає врученню, вручається разом з документом.

Водночас статтею 10 Конвенції передбачено, що якщо запитувана Держава не заперечує, то ця Конвенція не обмежує: a) можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, b) можливості для судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуючої Держави здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави, c) можливості для будь-якої заінтересованої в судовому процесі особи здійснювати вручення судових документів безпосередньо через судових працівників, службовців або інших компетентних осіб запитуваної Держави.

З інформації, розміщеної на офіційному сайті Гаазької конференції з міжнародного приватного права, вбачається, що Держава Ізраїль не заперечує можливості надсилати судові документи безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном, передбаченої пунктом «а» статті 10 Конвенції.

Відповідно до статті 15 Конвенції якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції і якщо відповідач не з`явився, то судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що: a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території, b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією, і що, в кожному з цих випадків, вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови: a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією, b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців, c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

Незважаючи на положення попередніх частин, суддя може в термінових випадках прийняти рішення про застосування будь-яких тимчасових чи охоронних заходів.

У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

Разом з тим відповідно до положень статті 15 Конвенції вбачається, що ця норма застосовується за умов необхідності повідомлення юридичної особи-нерезидента, який є відповідачем у справі (а не позивачем чи третьою особою), про наявність справи, яка розглядається судом, для надання відповідачу можливості вжиття заходів захисту.

Тобто положення Конвенції не допускають винесення судом рішення у справі до виконання певних умов у разі неявки саме відповідача, а не будь-якого іншого учасника провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у справі є резидентом України, на якого не поширюються положення статті 15 Конвенції, в той час як іноземними учасниками у цій справі є третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Assia Chemical Industries Ltd.

Отже, суд апеляційної інстанції, відкладаючи розгляд цієї справи ухвалою від 19.02.2019 на 18.09.2019 (шість місяців), дійшов помилкового висновку про доцільність застосування статті 15 Конвенції, якою визначено, що судове рішення не може бути винесене, поки не буде встановлено, що документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві та це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Повідомлення третьої особи у справі про хід справи на підставі статті 15 Конвенції є таким, що ґрунтується на помилковому тлумаченні судом першої інстанції норм міжнародного, зокрема Конвенції, та процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, насамреред, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Отже, враховуючи можливість застосування статті 10 Конвенції та направлення судових рішень поштою, зважаючи на те, що апеляційним господарським судом не було встановлено неможливості повідомлення третьої особи у визначений статтями 120, 242, 285 ГПК України спосіб, Верховний Суд вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про необхідність застосування порядку передачі судових та позасудових документів, врегульованого статтею 367 ГПК України, статтею 15 Конвенції та пов`язане із цим зупинення провадження у справі, що призводить до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.

Виходячи з аналізу наведених норм та беручи до уваги строк, який минув з дати порушення — 28.12.2018 провадження у справі №911/165/18, безпідставне зупинення провадження у цій справі призвело до невиправданого затягування розгляду справи і є порушенням права учасників судового процесу на розгляд справи упродовж розумного строку.

Отже, колегія суддів погоджується з аргументами, викладеними акціонерним товариством у касаційній скарзі щодо безпідставного зупинення провадження у справі та невірного застосування вимог Конвенції у правовідносинах щодо повідомлення третіх осіб, оскільки суд апеляційної інстанції не був позбавлений можливості направити відповідно до статті 10 Конвенції судовий документ безпосередньо поштою особі, яка перебуває за кордоном та є у цій справі третьою особою і не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Із повним текстом постанови КГС ВС від 11.10.2019 №911/165/18 можна ознайомитися за посиланням.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що КГС ВС нагадав, що не може бути джерелом отримання невиправданих прибутків для кредитора.

Також ми повідомляли про постанову КГС ВС щодо відшкодування вимог кредиторів.