«Lexus» під арештом: апеляція у Харкові вирішила спір щодо автомобіля між родичами

У Харкові апеляційний суд розглянув справу про договір купівлі-продажу автомобіля «Lexus», який став предметом арешту ще до моменту його відчуження. Спір виник на фоні арешту майна та питання добросовісності набувача. Суд першої інстанції визнав угоду фіктивною, вбачаючи у ній спробу приховати майно від можливого стягнення боргу. Проте апеляційні скарги захисту поставили це рішення під сумнів, акцентуючи увагу на відсутності належної реалізації арешту.

Фіктивний договір як спосіб уникнути боргів

Як тесть зятю авто продавав

Харківський апеляційний суд розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №638/14708/24 про визнання правочину недійсним за апеляційними скаргами на рішення суду першої інстанції.

Спір за «Lexus» розпочався після того, як одна харків’янка подала позов до двох відповідачів із вимогою – визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля. 11 липня 2025 року Шевченківський районний суд Харкова задовольнив позов. Суд, застосувавши наслідки недійсності правочину, визнав недійсним договір, укладений у лютому 2019 року між власником-тестем та його зятем.

На думку першої інстанції, зазначений договір був фіктивним: автомобілем продовжував користуватися попередній власник, а договір укладено між близькими родичами. Суд дійшов висновку, що це була спроба приховати майно від можливого стягнення боргу.

Адвокати відповідачів подали апеляційні скарги. Вони наполягали, що висновки суду не відповідають обставинам справи. Зокрема, у лютому 2019 року Дзержинський районний суд Харкова наклав арешт на Lexus у межах забезпечення позову. Проте ухвала не була належним чином реалізована: її не внесли до державних реєстрів і не направили на виконання. Хоча позивачка мала протягом десяти днів подати позов про стягнення боргу, але вона цього не зробила. У грудні 2019 року арешт було скасовано. Тому, за словами захисту, на момент укладення договору сторони не знали і не могли знати про арешт.

Адвокати також наголошували, що покупець діяв добросовісно: оформив угоду у сервісному центрі МВС, отримав свідоцтво про реєстрацію та навіть звертався до суду із заявами про скасування арешту. Це свідчило про реальний намір придбати автомобіль, а не про участь у схемі приховування майна.

У свою чергу, позивачка наполягала, що укладення договору під час дії арешту порушувало закон. На її думку, сам факт ухвали про арешт створював заборону на відчуження майна, незалежно від того, чи була вона внесена до реєстру. Як наслідок, суд першої інстанції визнав недійсним договір купівлі-продажу автомобіля «Lexus», укладений між двома близькими родичами – тестем і зятем. Суд дійшов висновку, що цей договір не був спрямована на реальний перехід права власності. Вирішальним аргументом стало те, що після оформлення договору фактичне користування автомобілем залишилося за попереднім власником.

На думку суду, така поведінка сторін свідчила про фіктивний характер правочину, метою якого могло бути приховування майна від можливого виконання майбутнього рішення про стягнення заборгованості. Додатковою обставиною стала близька родинна спорідненість сторін – автомобіль був проданий тестем чоловікові своєї доньки. Суд розцінив це як можливий доказ узгоджених дій, спрямованих на виведення майна з-під потенційного стягнення.

Хронологія подій у справі відіграла важливу роль. У лютому 2019 року суд наклав арешт на автомобіль у межах забезпечення позову. Вже через кілька днів транспортний засіб був відчужений на користь іншої особи, яка формально стала новим власником і отримала нове свідоцтво про реєстрацію. Водночас фактичне користування автомобілем, за матеріалами справи, продовжував здійснювати попередній власник.

Суд першої інстанції застосував положення статей 203 та 234 ЦК України, які передбачають недійсність правочину у випадку його спрямованості на приховування майна або суперечності вимогам закону. На переконання суду, договір не мав реальної економічної мети, а був укладений виключно для формального переоформлення права власності.

Межі обізнаності: арешт є, але для покупця – невидимий

Під час розгляду справи з’ясувалося, що на момент укладення договору інформацію про арешт «Lexus» фактично не реалізували у правовому полі. Копія ухвали про забезпечення позову не була належним чином доведена до відома відповідачів, а також не була внесена до державних реєстрів обтяжень рухомого майна.

Ця обставина стала суттєвою у позиції захисту. Адвокати наполягали, що сам факт існування судової ухвали не створює автоматичної заборони для третіх осіб, якщо вони об’єктивно не могли знати про обмеження. Зокрема, інформація про арешт була відсутня у відкритих реєстрах, а тому сторони правочину діяли в умовах правової невизначеності.

Крім того, представники відповідачів звернули увагу на процесуальний аспект. Позивачка не подала основний позов у десятиденний строк після накладення забезпечувальних заходів, що відповідно до норм процесуального законодавства призвело до подальшого скасування арешту наприкінці 2019 року. Отже, з точки зору захисту, відчуження автомобіля не суперечило законодавству, а покупець діяв добросовісно, маючи намір набути право власності на транспортний засіб у законний спосіб.

Апеляційний суд отримав дві скарги – від представників продавця та покупця автомобіля. В обох апеляціях адвокати зазначали, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи та не врахував ключові юридичні факти.

Насамперед йшлося про те, що арешт, накладений ще в лютому 2019 року ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.02.2019 року по справі №638/2193/19 не була реалізована шляхом її направлення для виконання або реєстрації арешту у відповідних реєстрах, зокрема і Державному реєстрі рухомого майна. ухвалою Дзержинського районного суду, не був внесений до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. За відсутності такого запису третя особа фактично не мала можливості дізнатися про існування обмеження. Це, на думку сторони захисту, означало, що арешт не створював реальних юридичних перешкод для відчуження автомобіля.

Захист також підкреслював, що покупець діяв як добросовісний набувач. Угода була оформлена у сервісному центрі МВС, після чого новий власник отримав свідоцтво про державну реєстрацію транспортного засобу. Надалі він навіть звертався до суду із заявами щодо скасування арешту, намагаючись усунути правову невизначеність. Такі дії, на переконання адвокатів, свідчили про реальний намір придбати автомобіль і користуватися ним на законних підставах, а не про участь у схемі приховування майна.

Визначальним у цьому контексті став принцип добросовісного набуття майна, закріплений у цивільному праві. Згідно з положеннями статей ЦК України, правочин може бути визнаний недійсним лише за наявності чітко встановлених підстав – зокрема, якщо сторони діяли всупереч закону або були обізнані про існуючі обмеження.

Апеляційна інстанція фактично зіткнулася з правовою дилемою. З одного боку – формальна чинність ухвали про арешт, яка існувала на момент укладення договору. З іншого – відсутність її належної реалізації, що унеможливлювало обізнаність покупця.

Позивачка наполягала, що сама наявність ухвали створювала заборону на відчуження майна, незалежно від її реєстрації. Відповідачі ж доводили, що без внесення інформації до реєстру арешт залишався фактично невидимим для третіх осіб.

Таким чином, апеляційний розгляд перетворився на дискусію про баланс між двома фундаментальними принципами цивільного права – захистом інтересів кредитора та гарантіями стабільності права власності для добросовісного набувача.

Колегія суддів також врахувала правові позиції Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі «Проніна проти України» (№63566/00), де наголошено на обов’язку судів належним чином оцінювати всі істотні обставини справи.

Аналіз доказів показав, що у матеріалах справи відсутні підтвердження направлення ухвали про арешт відповідачам або її отримання ними. Також не було доказів того, що покупець міг дізнатися про обмеження з відкритих джерел.

У підсумку колегія суддів дійшла висновку, що рішення першої інстанції було ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. З огляду на це, Харківський апеляційний суд постановив: апеляційні скарги адвокатів відповідачів – задовольнити; рішення Шевченківського районного суду м. Харкова – скасувати та ухвалити нове; в задоволенні позову харків’янки про визнання правочину недійсним – відмовити. Таким чином, право власності покупця на «Lexus» залишилося чинним.

У цій справі апеляція оцінювала не лише формальну наявність ухвали про арешт, а й реальні можливості сторін щодо обізнаності про арешт авто. Якщо відчуження майна не реалізовано через державні реєстри або належне повідомлення сторін, воно фактично стає невидимим для третіх осіб, що створює ризики правової невизначеності. Відсутність доказів такої обізнаності стала вирішальним аргументом на користь збереження права власності за покупцем.

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.