Суд у Кіровоградській області визнав злочином вигадане переправлення через кордон

Суд в Олександрії виніс вирок у справі про незаконне переправлення особи через державний кордон, визнавши злочином створення віртуальної схеми без фактичного перетину. Перша інстанція встановила, що обіцянки, інструкції та отримання коштів утворюють завершений склад злочину. Це рішення свідчить про нову практику, де визначальним є суспільна небезпека поведінки, а не фактичний результат.

Судова арифметика: намір + гроші = злочин

Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області розглянув у відкритому судовому засіданні справу №398/1516/25 за обвинуваченням громадянина, уродженця м. Олександрія, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК України.

Вирок у цій справі став яскравим прикладом нової судової практики, яка формує жорсткий підхід до сірих схем виїзду за кордон. Суд фактично поставив знак рівності між реальним переправленням і його імітацією, якщо вона супроводжується чіткими інструкціями та отриманням грошей.

Суттєвим питанням стало не стільки те, що сталося, скільки те, чого не сталося. Фактичного перетину державного кордону не було, реальної логістики переправлення також не існувало, а сам обвинувачений наполягав на тому, що його дії були лише спробою шахрайства. Однак суд пішов принципово іншим шляхом: навіть за відсутності завершеного результату склад злочину є повністю доведеним.

З матеріалів справи випливає, що обвинувачений не просто вів розмови про можливий виїзд. Він системно вибудовував комунікацію, пропонував варіанти маршрутів, озвучував конкретні суми, надавав інструкції щодо дій, створюючи у співрозмовника впевненість у реальності переправлення. Більше того, він вимагав передплату, пояснював її необхідність, деталізував порядок дій і навіть вводив у комунікацію інших осіб, які нібито мали брати участь у даному процесі.

Це дозволило суду сформувати важливий висновок: організація незаконного переправлення – не лише фізичне забезпечення перетину кордону, а й будь-яка діяльність, спрямована на створення умов для такого перетину. Іншими словами, сам факт побудови схеми вже є кримінально караним, навіть якщо вона не була реалізована.

Захист намагався звести ситуацію до шахрайства, підкреслюючи відсутність реальних можливостей у обвинуваченого виконати обіцяне. Аргументація будувалася на тому, що вся інформація була загальнодоступною, а дії обмежувалися введенням потерпілого в оману з метою отримання коштів. Однак суд відкинув цю позицію, вказавши, що дії обвинуваченого виходили за межі звичайного обману.

Характерним є те, що суд не вимагав доведення існування реальної групи чи налагодженого каналу переправлення. Достатнім виявилося лише те, що обвинувачений сам створив переконливу модель такого каналу. Його інструкції, поради та запевнення було розцінено як активне сприяння незаконному перетину кордону.

Цей підхід фактично змінює баланс між об’єктивною та суб’єктивною сторонами злочину. Якщо раніше суттєвим було доведення реальних дій щодо незаконного переправлення через кордон, то тепер на перший план виходить намір, підкріплений поведінкою, що виглядає як організація. Суд прямо послався на позицію Верховного Суду, яка закріплює: для наявності складу злочину не є обов’язковим фактичний перетин кордону.

Це рішення також вказує на те, що суди дедалі більше орієнтуються не на фактичний результат, а на суспільну небезпеку поведінки. В умовах воєнного стану така логіка стає домінуючою, адже сама по собі пропозиція незаконного виїзду розглядається як загроза державним інтересам.

Таким чином, у судовій практиці формується небезпечна для обвинувачених, але зручна для правоохоронців конструкція, за якої межа між підготовкою, замахом і завершеним злочином практично зникає. Будь-яка особа, яка пропонує послуги виїзду, навіть не маючи реальних ресурсів, ризикує отримати кваліфікацію за тяжкою статтею, якщо її дії виглядають достатньо переконливо.

Контрольована передача грошей: провокація чи доказ?

Ще однією важливою складовою цієї справи є спосіб її документування. Вся історія від початку розвивалася під контролем правоохоронних органів. Особа, яка звернулася до обвинуваченого, одразу повідомила поліцію і діяла в рамках конфіденційного співробітництва. Це означає, що фактично вся схема розгорталася в умовах оперативного експерименту.

З одного боку, це класичний приклад контролю за вчиненням злочину. Було зафіксовано телефонні розмови, переписку, передачу коштів, проведено аудіо- та відеозапис зустрічі, використано імітаційні грошові засоби. Усе це створює потужну доказову базу, яка виглядає бездоганно з процесуальної точки зору. Водночас виникає питання про межу допустимого втручання держави. Чи не створила сама правоохоронна система ситуацію, в якій злочин став можливим?

У даному випадку без участі заявника, який діяв під контролем поліції, події могли б розвиватися зовсім інакше або не відбутися взагалі. Проте суд не побачив у цьому проблеми, а визнав усі докази належними і допустимими, зазначивши, що вони отримані у відповідності до вимог кримінального процесуального законодавства. Фактично було підтверджено, що така форма документування є легітимною і може використовуватися для доведення навіть складних злочинів.

Особливу роль у справі відіграли негласні слідчі дії. Саме вони дозволили відтворити повну картину комунікації між сторонами. Записи розмов продемонстрували не лише факт отримання коштів, а й системність дій обвинуваченого, його активну роль у формуванні плану, наполегливість у досягненні результату.

Цікаво, що навіть використання імітаційних грошей не вплинуло на кваліфікацію злочину. Суд виходив із того, що обвинувачений вважав їх реальними, а отже його умисел був спрямований на отримання саме матеріальної вигоди. Це ще раз підкреслює, що визначальним є не об’єктивний результат, а внутрішня спрямованість дій обвинуваченого.

У даній справі простежується ще одна важлива тенденція: зміщення акценту з доведення злочинної діяльності на доведення готовності до неї. Фактично держава фіксує момент, коли особа переходить від розмов до конкретних дій, і саме цей момент стає підставою для кримінальної відповідальності.

Окремої уваги заслуговує питання суворості покарання. Суд призначив сім років позбавлення волі з конфіскацією майна та додатковими обмеженнями. При цьому не було встановлено обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання. Такий підхід свідчить про загальну тенденцію до посилення відповідальності за злочини, пов’язані зі спробою незаконного виїзду за кордон.

Описана ситуація ґрунтується на превентивному підході, коли кримінальна відповідальність настає не за фактичний незаконний перетин державного кордону, а за дії, спрямовані на організацію такого переправлення, навіть якщо вони існували лише у вигляді переконливої моделі чи схеми. Для правозастосовної практики це означає істотне розширення меж кримінального переслідування, а для громадян – підвищення ризику притягнення до відповідальності навіть за поведінку, яка раніше могла кваліфікуватися як шахрайство чи звичайний обман.

Автор: Валентин Коваль

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.