Верховний Суд підтвердив правомірність виселення колишньої дружини з житла після розірвання шлюбу
У справі № 382/2035/23 від 8 квітня 2026 року Верховний Суд розглянув питання про можливість виселення колишньої дружини з житлового будинку, що належить чоловікові на праві приватної власності. Спір стосувався співвідношення права власності та права на житло, а також меж застосування конструкції особистого сервітуту після припинення сімейних відносин.
Актуальність цієї категорії спорів стабільно зростає, оскільки вони лежать на перетині двох фундаментальних прав — права власності та права на житло. Після розлучення колишні члени сім’ї часто продовжують користуватися житлом, що створює конфлікт і потребує судового вирішення. Ускладнення додають діти, нові сім’ї та відсутність іншого житла, тому суди мають оцінювати не лише закон, а й пропорційність втручання.
Саме тому підхід Верховного Суду до балансу цих прав є визначальним для практики.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з вимогою усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому житловим будинком шляхом виселення відповідачів.
Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 2008 року, у якому народилась дочка. Під час шлюбу позивач та його дочка були зареєстровані у житловому будинку, що належить позивачу на праві приватної власності (набутий за договором дарування у 2014 році).
Після розірвання шлюбу у 2021 році дитина залишилась проживати з матір’ю, а з позивача було стягнуто аліменти на її утримання. Водночас відповідачка продовжила проживати у спірному будинку.
У подальшому відповідачка створила нову сім’ю з іншим чоловіком, від якого народила дитину. Попри це, вона разом із новим чоловіком продовжила проживати у будинку, що належить позивачу. При цьому новий чоловік відповідачки має у власності інший житловий будинок, де зареєстрований.
Позивач зазначав, що також створив нову сім’ю, однак фактично позбавлений можливості користуватися власним житлом або розпорядитися ним (зокрема, продати для придбання іншого житла), оскільки відповідачі займають будинок.
Обґрунтовуючи позов, позивач вказував, що право користування будинком у відповідачки виникло як у члена сім’ї власника (особистий сервітут), однак після розірвання шлюбу така підстава відпала, а отже — припинилося і право користування житлом.
Суд першої інстанції встановив, що новий чоловік відповідачки не має жодних правових підстав для користування будинком, оскільки не є і ніколи не був членом сім’ї позивача, тому підлягає виселенню.
Водночас щодо відповідачки суд виходив із того, що вона була вселена до будинку за згодою власника, тривалий час проживала у ньому разом із спільною дитиною сторін, а належних доказів того, що вона чинить позивачу перешкоди у користуванні майном, надано не було. Також суд врахував відсутність доказів наявності у неї іншого житла для проживання з дитиною.
Апеляційний суд, переглядаючи справу, дійшов протилежного висновку і визнав, що після розірвання шлюбу відповідачка втратила статус члена сім’ї власника та не довела наявність правових підстав для подальшого проживання у будинку, у зв’язку з чим підлягає виселенню разом із новим чоловіком.
Було подано касаційну скаргу, яка мотивована тим, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою та не здійсним перевірку того чи є приміщення, з якого виселяють жінку її «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції.
Позиція Верховного Суду
Суд нагадав, що згідно з нормами ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений у праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із частинами першою, другою, четвертою статтею 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Верховний Суд зазначив, що статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Щодо сервітуту, Суд нагадав, що згідно зі статтею 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Водночас у статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Також ВС підкреслив: «Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім’ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін».
Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосувався якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява № 19009/04, пункт 50).
ВС зазначив, що втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Таким чином, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд роз’яснив, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Верховний Суд встановив, що колишня дружина позивача набула право користування будинком, як член сім’ї, проте після розірвання шлюбу втратила статус члена сім’ї і не довела правомірність подальшого користування всупереч волі власника.
Суд погодився з тим, що апеляційний суд правильно оцінив баланс конкуруючих інтересів власника будинку та його колишньої дружини, яка створила нову сім’ю з іншим чоловіком.
ВС звернув увагу, що позивач, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном, яке порушується відповідачем через недопуск до житлового будинку. Суд окремо зазначив, що власник будинку не має передбаченого законом обов’язку забезпечувати відповідачів житлом.
Підсумовуючи, Верховний Суд залишив у силі рішення апеляційного суду про виселення колишньої дружини, оскільки у цій справі вона не довела наявність правових підстав для подальшого користування житлом. Водночас суд підкреслив, що припинення сімейних відносин саме по собі не є автоматичною підставою для виселення і кожен такий спір потребує оцінки балансу інтересів.
Ця позиція має ключове значення для практики, оскільки чітко визначає, що захист права власності можливий навіть щодо колишніх членів сім’ї, але лише за умови дотримання стандартів Конвенції та належного обґрунтування пропорційності виселення.
Нагадаємо, що в іншій справі Верховний Суд теж зробив важливий висновок та наголосив, що власник не може зняти особу з реєстрації, якщо суд уже підтвердив її право користування житлом.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
