Межі кваліфікації: диверсія, злочинні накази та необхідна оборона в огляді ВС

«Судово-юридична газета» продовжує серію аналітичних публікацій за березневим оглядом ККС ВС. Сьогодні сконцентруємо увагу на ключових кейсах березня 2026 року щодо визнання підпалу обладнання «Укрзалізниці» диверсією а також кваліфікації воєнних злочинів.

Особливої уваги варті підходи Верховного Суду до кваліфікації злочинів, вчинених в умовах збройної агресії РФ. Йдеться насамперед про визначення складів правопорушень про опір правоохоронцям та підроблення документів, що мають стратегічне значення для правозастосовної діяльності, а також про підходи до оцінки диверсійних актів на об’єктах критичної інфраструктури.

Диверсія на об’єктах критичної інфраструктури

У справі № 726/3365/24 Верховний Суд дійшов висновку, що підпал релейних шаф на залізничній станції в період воєнного стану утворює склад диверсії (ч. 2 ст. 113 КК), а не простого пошкодження майна (ст. 194 КК).

Троє обвинувачених за завданням з Telegram-каналу здійснили два підпали релейних шаф на дільницях залізниці. За кожен підпал вони отримували по 24 000 грн. Суд призначив кожному 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна за ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 113 КК (диверсія, вчинена за попередньою змовою групою осіб в умовах воєнного стану).

Проте захист наполягав на тому, що релейна шафа — це не об’єкт важливого оборонного значення, а лише обладнання світлофора. Метою було заробити гроші, а не ослабити державу.

Проте, ВС виснував, що дії засуджених правильно кваліфіковано саме як диверсію, а не як звичайне пошкодження майна. Оскільки залізниця є об’єктом критичної інфраструктури з важливим оборонним значенням, знищення релейних шаф загрожує безпеці руху поїздів, що перевозять стратегічні вантажі, а метою таких дій є ослаблення держави.

Спрощена процедура та заперечення провини

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справі № 706/1190/24 частково задовольнив касаційну скаргу захисника та скасував вирок суду стосовно засудженого за ст. 336 КК за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

Громадянин не з’явився за повісткою до ТЦК, суд першої інстанції призначив йому 3 роки позбавлення волі, апеляційний суд залишив вирок без змін. Захисник у касації вказував, що обвинувачений визнав вину частково — мотивував свої дії необхідністю здійснювати постійний догляд за бабою, особою з інвалідністю І групи. Також скаржився на те, що суд не дослідив докази.

Верховний Суд визнав істотним порушенням кримінального процесуального закону неправильне застосування судом ч. 3 ст. 349 КПК щодо спрощеного порядку судового розгляду без дослідження частини доказів.

Так, для застосування спрощеного порядку необхідне повне визнання вини та відсутність заперечень щодо фактичних обставин. Обвинувачений, хоча формально й визнав вину, активно заперечував мотив вчинення злочину, вказував на крайню необхідність — догляд за непрацездатною бабою. Це унеможливлювало застосування спрощеної процедури.

Це рішення підвищує стандарти розгляду справ про ухилення від мобілізації — навіть у подібних справах суд не може формально застосовувати спрощений порядок, якщо обвинувачений заперечує мотив або наводить обставини, що виключають кримінальну відповідальність.

Воєнні злочини та злочинний наказ

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справі № 739/772/24 підтвердив, що посилання на виконання наказу не звільняє від відповідальності громадян РФ, засуджених в Україні за злочини, скоєні під час повномасштабного вторгнення якщо дії очевидно суперечили нормам міжнародного гуманітарного права.

Заволодіння військовослужбовцями рф автомобілями потерпілого, позбавлення його волі та вивезення в невідомому напрямку без повідомлення будь-яких правових підстав таких дій, утворюють склад злочину, передбаченого ст. 438 КК. Навіть якщо військовослужбовці рф діяли на виконання наказу свого командира або начальника, такий наказ суперечив положенням міжнародного гуманітарного права і національному законодавству як окупованої держави, так і держави-окупанта.

ККС зазначає, що розумний сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.

Дії окупантів, а саме заволодіння майном, позбавлення волі без жодних протоколів та приховування долі затриманого, є класичним прикладом насильницького зникнення. Навіть якщо військові діяли за наказом, такий наказ є явно злочинним, оскільки суперечить міжнародному гуманітарному праву та національному законодавству обох країн.

Згідно з ч. 4 ст. 41 КК України, виконання очевидно злочинного наказу не звільняє від відповідальності. Військовослужбовець несе покарання за ст. 438 КК України на загальних підставах.

Відхилена версія щодо необхідної оборони

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду у справі № 284/49/19 залишив без задоволення касаційні скарги засудженого та його захисника. Особу було визнано винуватим у тому, що на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин здійснив постріл з мисливської рушниці в потерпілого, заподіявши тому наскрізне вогнепальне поранення живота, від якого той помер на місці. Крім того, засуджений незаконно придбав та зберігав бойові патрони, а також самостійно виготовив 35 патронів для мисливської рушниці.

Дії було кваліфіковано за  ст. 115 ч. 1 (умисне вбивство), ст. 263 ч. 1 (незаконне поводження зі зброєю) та ст. 263-1 ч. 1 (виготовлення зброї). За принципом поглинення остаточне покарання становило 10 років позбавлення волі.

Захисник наполягав, що обвинувачений діяв у стані необхідної оборони — нібито потерпілий напав на нього з ножем. Також оскаржувалося призначене покарання та вирішення цивільних позовів.

Колегія суддів повністю відхилила касаційні скарги та залишила вирок і ухвалу апеляційного суду без змін. Версія захисту про необхідну оборону спростована доказами: постріл здійснено в спину потерпілого з відстані 1–1,5 метра. Поведінка засудженого після вбивства, а саме приховування тіла та неправдиві відомості родичам, спростовує наявність необхідної оборони.

Верховний Суд ще раз підкреслив підхід до справ про умисні вбивства зі зброї та відхилив спроби перекласти відповідальність на потерпілого за відсутності підтверджуючих доказів.

Розлогіше про те, як правильно ідентифікувати домашнє насильство, щоб не допустити незаконного закриття справи, та коли обшук транспортного засобу в гаражі перестає бути несанкціонованим проникненням читайте в попередньому матеріалі «Судово-юридичної газети».

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.