Підбірка судових рішень про відмову у поновленні на посадах прокурорів, що залишилися за бортом

Позивач надав клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва по справі № 640/19291/19, № 640/20211/19, до ухвалення рішення Великою Палатою Конституційного Суду України.

Одночасно в Окружному адміністративному суді м. Києва оскаржується наказ Генеральної прокуратури України від 03.10.2019 р. № 221 «Про затвердження Порядку проходження прокурорами атестації» (справа № 640/19291/19).

Предметом розгляду справи № 640/20211/19 є протиправність окремих положень вищезазначеного Порядку проходження прокурорами атестації.

Між тим численні позови від звільнених прокурорів надійшли до Окружного адміністративного суду міста Києва та інших судів.

У певній частині таких позовів суди відмовляють з різних підстав.

Окружний адміністративний суд міста Києва у справі № 640/22789/19 відмовив позивачу у поновленні на роботі в Генеральній прокуратурі України на посаді прокурора відділу на рівнозначній посаді та інших позовних вимогах з таких підстав.

Законом № 113-ІХ запроваджено процедуру атестації працівників прокуратури, делеговано затвердження Порядку проходження прокурорами атестації Генеральному прокурору, визначено небажання проходити атестацію у встановленому порядку як підставу для звільнення.

Закон № 113-ІХ є законом, який в розумінні ст. 131-1 Конституції України, ст. 4, ч. 1, 3 ст. 16 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 р. № 1697-VII визначає організацію та порядок діяльності прокуратури.

Станом на 14.11.2019 р. дату звільнення позивача, як і станом на час розгляду справи по суті, Закон № 113-ІХ є чинним, не визнавався неконституційним.

Згідно зі ст. 150 Конституції України вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) Закону № 113-ІХ є компетенцією Конституційного Суду України.

Згідно з ч. 4 ст. 7 КАС України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

У цій справі суд не знайшов підстав для висновку про те, що Закон № 113-ІХ не підлягає до застосування як неконституційний; позивач з відповідним клопотанням про зупинення провадження в порядку п. 3 ч. 1 ст. 236 КАС України не звертався.

За таких обставин адміністративний суд, розглядаючи спір про відповідність законодавству наказу про звільнення позивача, не надає оцінку відповідності положень Закону № 113-ІХ Конституції України, тоді як в частині правове обґрунтування позивача стосується саме невідповідності Закону № 113-ІХ Конституції України.

Щодо невідповідності положень Закону № 113-ІХ іншим законодавчим актам законодавства, зокрема, положенням КЗпП України, то вони є актами однієї юридичної сили, і при їх застосуванні використовуються загальні принципи lex specialis derogat generali (перевага надається спеціальному закону) та lex posterior derogat priori (пізнішим законом відміняється більш ранній).

У даному випадку Закон № 113-ІХ є як спеціальним, так і пізніше прийнятим, тому він має переважну силу перед КЗпП України.

Зокрема, згідно з вищевикладеним Законом № 113-ІХ, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".

Таким чином, позивач не може вважатися таким, що не попереджений у встановленому законодавством порядку про можливе наступне звільнення, зокрема, у випадку неподання заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Крім того, суд зазначає, що КЗпП України і до прийняття Закону № 113-ІХ не був спеціальним актом законодавства, що регулював питання проходження публічної служби в органах прокуратури, тоді як застосовувався субсидіарно щодо питань, безпосередньо Законом України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 р. № 1697-VII не врегульованих.

Законом № 113-ІХ прямо передбачено підставу для звільнення, в тому числі, у випадку неподання заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію - на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі: 9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Неподання заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію визначено Законом № 113-ІХ як спеціальний випадок п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII, і для звільнення за вказаною підставою не є необхідним формальне проведення процедури ліквідації або реорганізації Генеральної прокуратури України як юридичної особи.

Крім того, Законом № 113-ІХ прямо визначено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Щодо посилання позивача на протиправність Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 р. № 221, зокрема щодо форми заяви, то вказаний Порядок також протиправним не визнавався.

Підстави для застосування положень ч. 4 ст. 7 КАС України щодо Порядку № 221 також відсутні.

Той же суд у справі № 640/26135/19 наголосив, що міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності у даному випадку є повністю співставною із ступенем втручання держави з аналогічною метою у діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016.

Таким чином, на переконання суду, у спірних правовідносинах позивач знаходився у стані повної правової визначеності, коли маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності, не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неявки для проходження атестації.

Вінницький окружний адміністративний суд у справі № 120/3846/19-а дійшов висновку, що оскаржуваний у даній справі наказ Генерального прокурора про звільнення прокурора є таким, що прийнятий у межах, спосіб та порядку, що визначені чинним законодавством, а тому підстави для його скасування, на переконання суду, відсутні.

Шостий апеляційний адміністративний суд у справі № 640/26135/19 виклав у Постанові від 4 серпня 2020 року такі висновки:

1) Запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України, безперечно, є втручанням у приватне життя особи прокурора у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності).

Проте таке втручання у даному конкретному випадку прямо передбачено законом і переслідує абсолютно легітимну ціль відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України.

Міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи в аспекті професійної діяльності у даному випадку є повністю співставною із ступенем втручання держави з аналогічною метою у діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного суду України від 20 січня 2016 року № 1-в/2016.

2) Посилання представника позивача на те, що положення Закону №113-ІХ, а також Порядку № 221 звужують та порушують права позивача, не можуть бути підставою для задоволення даного адміністративного позову, адже відповідні положення є чинними, неконституційними не визнавались, а тому підстави для їх незастосування в межах розгляду даної справи відсутні.

3) Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, представник позивача також зазначає, що жодного рішення щодо скорочення штату в Офісі Генерального прокурора не приймалось, а тому підстава звільнення, визначена положеннями пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697, у даному випадку не застосовується. Однак колегія суддів не бере до уваги дане твердження представника позивача, оскільки підстава звільнення позивача чітко визначена положеннями пункту 19 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ.

4) Твердження позивача про те, що його звільнено в порушення статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статті 42 КЗпП України не можуть заслуговувати на увагу, оскільки звільнення позивача з посади прокурора відбувалося у спосіб та порядку, визначеному Законом № 113-ІХ.

Полтавський окружний адміністративний суд у справі № 440/4627/19  не знайшов підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури, оминаючи процедуру атестації.

Раніше «Судово-юридична газета» розповідала, чи мають рішення КСУ зворотню силу

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.