КЦС без Великої Палати розібрався, що робити, якщо різні судові юрисдикції заявили про непідвідомчість справи

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 759/1036/20 дійшов висновку, що справа може бути розглянута попри те, що цьому заважають процесуальні обмеження.

Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначено, що правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.

Частинами другою та сьомою статті 4 Закону встановлено, що об'єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об`єднання визначається цим Законом та іншими законами України. Об'єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одержання прибутку для його розподілу між співвласниками.

Згідно з частиною першою статті 85 ЦК України непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад (частина перша статті 98, частина перша статті 99 ЦК України).

Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

У постанові від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок, відповідно до якого правовідносини між власником нерухомого майна у житловому будинку та ОСББ, яке створене у тому ж будинку, найбільш подібні до спорів, пов'язаних із діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи (пункт 3 частини першої статті 20 ГПК України).

У справі, яка переглядається, установлено, що позивач є власником квартири в багатоквартирному будинку, а спір стосується захисту її права як співвласника майна багатоквартирного будинку, порушеного, на думку позивача, проведенням загальних зборів ОСББ.

Пунктом 3 частини першої статті 20 ГПК України встановлено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Оскільки позивач є власником квартири в багатоквартирному будинку, а спір стосується діяльності юридичної особи - ОСББ «Моноліт», а саме визнання недійсним та скасування рішення загальних зборів, то цей позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Подібний правовий висновок щодо застосування матеріальних норм права, який викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 813/6286/15 (провадження № 11-576апп18), від 06 лютого 2019 року у справі № 462/2646/17 (провадження № 11-1272апп18), від 02 жовтня 2019 року у справі № 501/1571/16-ц (провадження № 14-472цс19) та постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 127/14625/16-ц (провадження № 61-17817св18) та від 15 квітня 2020 року у справі № 758/8634/17 (провадження № 61-41316св18).

Разом із тим, як вбачається із матеріалів справи, позивач уже зверталася до господарського суду з позовом до ОСББ про визнання недійсними рішень загальних зборів, однак ухвалою Господарського суду міста Києва від 23 грудня 2019 року відмовлено у відкритті провадження.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру.

Зазначена норма гарантує «право на суд», одним з елементів якого є право на доступ до суду, тобто право ініціювати судовий розгляд цивільної справи (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини від 21 лютого 1975 року у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 17 січня 2012 року у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, § 230).

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть, якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України», (заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності в заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ указав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27, 28, 38-40).

У рішенні ЄСПЛ від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13, 14, 23, 25, 26);

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125).

У рішенні ЄСПЛ від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява № 55339/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду її позову за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24).

Верховний Суд вважає, що відмова у відкритті провадження у цій справі з тих підстав, що спір належить розглядати в господарській, а не цивільній юрисдикції, при наявності ухвали господарського суду, яка набрала законної сили та якою відмовлено у відкритті провадження у справі за правилами господарського судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Позивачу має бути забезпечений доступ до правосуддя навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди у розгляді у належному господарському судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду.

Раніше Касаційний кримінальний суд заявив, що невизнання своєї вини і щире каяття взаємовиключні.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.