Коли застосовуються обмеження заборони звільнення в період тимчасової непрацездатності

Обмеження, встановлені ч. 3 ст. 40 КЗпП України стосовно заборони звільнення в період тимчасової непрацездатності, застосовуються виключно у випадку, якщо звільнення ініціюється власником або уповноваженим ним органом. Якщо питання звільнення працівника ініційовано самим працівником, то такі обмеження не застосовуються. У такому разі перенесення дати звільнення, враховуючи наявні листки непрацездатності, є правом, а не обов’язком роботодавця. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглянувши касаційну скаргу на постанову П’ятого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 у справі №1540/4729/18 за позовом особи до Київської міської митниці Державної фіскальної служби (ДФС) України про визнання протиправним і скасування наказу та зобов’язання вчинити певні дії.

Обставини справи

У вересні 2018 року позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Київської міської митниці ДФС України, в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Київської міської митниці Державної фіскальної служби України від 08.08.2018 «Про припинення державної служби та звільнення»;

- зобов`язати Київську міську митницю змінити дату припинення державної служби та звільнення на дату звільнення у день повного розрахунку;

- стягнути з Київської міської митниці середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу у сумі 18 000,00 грн;

- зобов`язати Київську міську митницю внести зміни у дату звільнення до трудової книжки;

- стягнути з митниці моральну шкоду у сумі 5 000,00 грн;

- зобов`язати митницю видати довідку про роботу в установі та розміру заробітної плати при звільненні з розшифруванням по дату повного розрахунку;

- зобов`язати митницю провести перерахунок заборгованості по заробітній платі за час вимушеного прогулу відповідно до індексу інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказував, що його було звільнено під час перебування на лікуванні, не в останній день невикористаної відпустки, без виплати йому належного грошового забезпечення, без видачі трудової книжки, довідки про роботу в установі та розміру заробітної плати при звільненні. Позивач зазначав, що він звернувся до відповідача із заявою про внесення змін у наказ від 08.08.2018 «Про припинення державної служби та звільнення», з проханням змінити дату звільнення з урахуванням листка непрацездатності, однак відповіді відповідачем надано не було. Стверджував, що трудова книжка станом на день подання позову йому не видана. Також посилався на те, що дії відповідача завдавали йому значну моральну шкоду та підривають ділову репутацію, та він перебуває у стані постійного стресу та зазнає глибоких моральних страждань, у зв`язку з чим просив стягнути на його користь моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Київської міської митниці «Про припинення державної служби та звільнення». Поновлено позивача на посаді завідувача сектора бухгалтерського обліку вилученого майна управління фінансування, бухгалтерського обліку та звітності. Стягнуто з Київської міської митниці середньомісячну заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 19 028,36 грн. У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.

Постановою П’ятого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2019 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2018 року скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову відмовлено в повному обсязі.

У касаційній скарзі позивач вказав, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивача було звільнено в останній день відпустки, та стверджує, що в цей день він перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності. Позивач вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не було враховано його доводів, наведених у відзиві на апеляційну скаргу. Так, скаржник зазначає, що відповідачем були надані не всі невикористані відпустки, та протиправно було проведено заміну днів невикористаної оплачуваної відпустки грошовою компенсацією, про що вказано в наказі відповідача. Також позивач стверджував, що не був ознайомлений зі спірним наказом та не знав про дату свого звільнення, та жодних строків звільнення за угодою сторін не узгоджував.

Крім того, скаржник вказав, що апеляційний суд всупереч вимогам процесуального законодавства прийняв до розгляду апеляційну скаргу без документа про сплату судового збору.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції – без змін.

Суд вказав, що позивача звільнено із займаної посади на підставі його заяви про надання відпусток з наступним звільненням, та датою звільнення визначено останній день відпустки – 15 серпня 2018. У цей день позивач перебував на лікарняному, що підтверджується відповідним листком непрацездатності. В касаційній скарзі, так само як і у позовній заяві, позивач, стверджуючи про неправомірність спірного наказу, посилався на статтю 40 КЗпП України, частиною 3 якої встановлено заборону звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності. Верховний Суд зазначив, що вищевказана правова норма містить обмеження щодо звільнення працівника виключно у випадку, якщо таке звільнення ініціюється власником або уповноваженим ним органом. За встановлених обставин справи, оскільки питання звільнення позивача було ініційовано не відповідачем, Верховний Суд дійшов висновку, що обмеження, встановлені ст. 40 КЗпП України стосовно заборони звільнення під час перебування на лікарняному, до спірних правовідносин не застосовуються. У даному випадку перенесення дати звільнення, враховуючи наявні листки непрацездатності, є правом, а не обов’язком відповідача. Враховуючи вимоги положення п. 4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 р., якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем на адресу позивача 10 серпня 2018 було направлено лист, в якому повідомлено позивача про припинення державної служби 15 серпня 2018 та про необхідність прибути до відділу по роботі з персоналом для отримання трудової книжки. Крім того, листом від 15.08.2018 позивача повторно було повідомлено про необхідність прибуття для отримання трудової книжки. Доказів того, що позивач звертався з відповідною метою до відділу по роботі з персоналом, позивачем не надано, що на думку Суду, спростовує доводи касаційної скарги про те, що позивач не був обізнаний з датою свого звільнення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.