Чи карають суди громадян за невиконання судових рішень

Невиконання судового акта - це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.

Про те, що невиконання рішення суду є серйозною проблемою, висловлювали думку багато науковців. Так, за даними Державного казначейства України, станом на 6 вересня 2021 року борг держави  перед громадянами за винесеними судом рішеннями досяг 6,187 мільярдів грн.

Втім, виникає питання, яка відповідальність для громадян, за невиконання рішення суду.

Справа № 127/5585/18.

За рішенням міського суду було задоволено позов, яким вирішено відібрати малолітнього сина у батька, та передати його матері.

Рішення в частині відібрання дитини і повернення її матері допущено до негайного виконання. Згідно з ухвалою Апеляційного суду Вінницької області вищевказане рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Цю постанову батько дитини отримав 6 лютого 2017 року, що підтверджується відміткою про отримання та його особистим підписом на супровідному листі. Потім 17 лютого 2017 року в ході примусового виконання виконавчого листа в приміщенні Вінницького клінічного обласного шкірно-венерологічного диспансеру, під час вчинення виконавчих дій батько не передав дитину його матері в присутності представників Служби у справах дітей Вінницької міської ради.

Крім того, з боку батька здійснювався психологічний тиск на дитину, він фізично утримував і не відпускав дитину до матері. Про вказаний факт державним виконавцем складено відповідний акт.

За вироком суду першої інстанції чоловіка засудженого за ч. 1 ст. 382 до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки.  На підставі ст. 75 КК його було звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.

Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що судом не доведено його прямого умислу на невиконання рішення суду. За його твердженням, суд не перевірив у повній мірі, чи мав він реальну можливість виконати рішення суду.

Верховний Суд, розглядаючи справу підкреслив, що за вироком суду першої інстанції чоловіка визнано винуватим в умисному перешкоджанні виконанню рішення суду, що набрало законної сили, його дії кваліфіковано за ч. 1 ст. 382 КК. Зі суб`єктивної сторони цей злочин характеризується виною у формі прямого умислу.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 КК прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Так, з показань, які засуджений давав у судовому засіданні, вбачається, що вину у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення він не визнав. Суду пояснив, що насамперед, не хотів завдати шкоди дитині. Повідомив суду, що у 2012 році жінка сама передала йому дитину разом із медичною карткою. Вона зустрічалася з дитиною один раз на тиждень.

У 2014 році дружина захотіла забрати дитину собі, у зв`язку з чим звернулася до Служби у справах дітей Вінницької міської ради, яка встановила порядок участі матері у вихованні дитини, а у травні 2015 року було ухвалено рішення суду про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю, яке він виконав. Однак згодом дитина знову почала проживати з ним. У той період, коли судом було ухвалено рішення про передачу дитини матері, дитина проходила черговий курс лікування. Засуджений визнав, що він двічі не передав дитину матері, втім при цьому мотивував свої дії небажанням саме з боку дитини повернутися до матері, а також необхідністю завершити курс лікування.

Натомість суд першої інстанції зазначених показань у частині, чи мав бажання неповнолітній повертатися до матері, не перевірив, зокрема і шляхом допиту неповнолітнього свідка. Також поза увагою суду залишилися доводи про неможливість виконати рішення суду у зв’язку з необхідністю завершити курс лікування дитини.

Крім того, як убачається з матеріалів кримінального провадження, неповнолітній, починаючи з моменту розлучення батьків, а саме з 8 листопада 2012 року, майже весь час, за виключення декількох місяців, проживав із батьком, що також залишилося поза увагою суду.

За таких обставин суду належало з`ясувати, чи дійсно засуджений умисно перешкоджав виконанню рішення суду чи це рішення неможливо було виконати, не завдаючи шкоди інтересам його дитини.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не вжив усіх передбачених законом заходів для встановлення наявності чи відсутності усіх елементів складу кримінального правопорушення в діянні, інкримінованому засудженому.

За таких обставин судові рішення не можна вважати ні законними, ні справедливими. А тому вони підлягають скасуванню як постановлені з істотним порушенням вимог кримінального закону, а кримінальне провадження  призначенню на новий розгляд у суді першої інстанції.

Не менш цікавою є інша справа № 712/7368/13-к, в якій Верховний Суд також досліджував питання невиконання судового рішення.

Так, з матеріалів справи відомо, що чоловік, перебуваючи на посаді директора ПП, будучі службовою особою, достовірно знаючи про те, що Господарський суд Черкаської області виніс наказ про примусове виконання рішення від 13 вересня 201 року відповідно до постанови Київського міжобласного апеляційного господарського суду 2 серпня 2010 року про стягнення з ПП на користь ПВКП «О» безпідставно набутих грошових коштів у сумі 34 667,44 грн, витрат на сплату державного мита - 520 грн і витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу - 236 грн, умисно не виконав постанови суду, що набрала законної сили.

У касаційній скарзі захисник і засуджений не погодились з кваліфікацією дій за ст. 382 КК, зазначаючи при цьому, що останній не виконав рішення суду виключно через брак коштів і не мав наміру ухилитись від його виконання.

З точки зору колегії суддів, такі доводи суперечать встановленим у цьому провадженні фактичним обставинам.

ВС зазначив, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 382 КК, є закінченим з моменту відмови виконати судове рішення (з початку ухилення від виконання судового рішення) або з моменту перешкоджання його виконанню.

Невиконання судового рішення полягає у невжитті особою, до якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або постанови суду, що набрали законної сили, передбачених законом заходів щодо їх виконання. Воно може виражатися у прямій відмові виконувати судове рішення або в ухиленні від його виконання. Відмова означає явне, відкрите, висловлене усно або письмово небажання особи виконати судове рішення. Ухилення – та сама відмова, яка має завуальований характер: особа відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чином, що фактично унеможливлює його виконання.

Апеляційний суд перевірив посилання сторони захисту на те, що підставою для повернення виконавчого документа була відсутність майна у ПП «Е», а отже, був відсутній умисел на ухилення від виконання судового рішення, та здійснив аналіз усіх обставин кримінального провадження.

Цей суд указав, що відсутність на підприємстві коштів, достатніх для виконання судового наказу, спростовується даними матеріалів кримінального провадження, якими підтверджено факт здійснення фінансово-господарської діяльності ПП «У», очолюваним засудженим. Зокрема, як видно з відповіді ДПІ у м. Черкаси, розмір отриманого цим підприємством доходу відповідно до поданої податкової звітності за 2010 рік становив 368,2 тис. грн, а за 2011 рік - 86,2 тис. грн.

Ураховуючи вищезазначені фактичні обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, а також те, що стороною захисту не наведено жодних даних про цільове використання вказаних коштів та неможливість їх спрямування на виконання рішення суду, Верховний Суд вважає, що дії за ч. 2 ст. 382 КК кваліфіковані правильно.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.