Процедура применения санкции в виде взыскания активов не требует обеспечения гарантий, предусмотренных для «классического» права на защиту в уголовном производстве – ВАКС

Применение санкций не является формой юридической ответственности физических и юридических лиц за акт вооруженной агрессии.

Санкция в виде взыскания активов в доход государства носит не уголовный характер, а политико-экономический.

Процедура применения санкции в виде взыскания активов в доход государства в условиях военного положения не достигает уровня уголовного обвинения, поэтому не требует обеспечения ответчику по административному иску таких гарантий, которые предусмотрены для реализации «классического» права на защиту в уголовном производстве.

Об этом заявил Высший антикоррупционный суд в своем решении от 24 июля 2024 года по делу № 991/5120/24, рассмотрев административный иск Министерства юстиции о применении санкции.

Так, 12 червня 2024 року до ВАКС надійшла позовна заява Міністерства юстиції до АТ про застосування санкції шляхом стягнення у дохід держави 100% від загальної кількості акцій ПАТ, як таких, що належать на прав власності відповідачеві.

ВАКС в цій справі вказав, що оскільки у тексті Закону про санкції законодавець не наводить визначення використаних ним понять та термінів, суд під час розгляду цієї категорії справ тлумачить їх, виходячи з їхнього загальноприйнятого значення, використовуючи при цьому положення суміжних галузей права, а також беручи до уваги практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

У запровадженій у Законі про санкції комбінації слів «активи, що належать фізичній або юридичній особі, а також активи, щодо яких така особа може вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними» слова «належати» та «розпоряджатися» вочевидь використовуються у загальноприйнятому значенні, наведеному в Академічному тлумачному словнику (https://sum.in.ua/).

Так дієслово «належати» означає бути чиєю-небудь власністю, перебувати у чиємусь розпорядженні, користуванні, а «розпоряджатися» - діяти стосовно до чого-небудь на свій власний розсуд.

Інакше кажучи, в обраній законодавцем вербальній конструкції йдеться про такі активи, що перебувають у власності фізичної або юридичної особи, або про такі активи, спосіб та порядок розпорядження якими залежать від волі цієї особи.

Поняття «активи» вживається у багатьох нормативно-правових актах, проте його визначення міститься у статті 14 Податкового кодексу України, статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також у пункті 3 Національного положення (стандарт) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності».

У цілому ж під активами (матеріальними та нематеріальними) розуміють доволі широкий спектр об`єктів, зокрема: майно; майнові права; кошти в національній та іноземній валютах, розміщені на рахунках в українських та іноземних банках; грошові внески до кредитних спілок та інших небанківських фінансових установ; права грошової вимоги (у тому числі кошти, позичені третім особам за договором позики), оформлені у письмовій формі з юридичною особою або нотаріально посвідчені у разі виникнення права вимоги до фізичної особи, а також банківські метали, пам`ятні банкноти та монети, електронні гроші; товари, у тому числі земельні ділянки, земельні частки (паї), а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення; корпоративні права або не боргові цінні папери, емітента яких визнано банкрутом або припинено як юридичну особу у зв`язку з ліквідацією; гудвіл; право орендаря використовувати базовий актив протягом строку оренди тощо.

І хоча у національному законодавстві України зустрічаються випадки ототожнення категорій «активи» та «майно», проте, з урахуванням визначення поняття «майно», наведеного в статті 190 Цивільного кодексу України, як окремої речі, сукупності речей, а також майнових прав та обов`язків, вбачається, що поняття «активи» за своїм змістом є більш широким та повністю включає в себе поняття «майно», але не обмежується ним.

Отже, з урахуванням викладеного колегія суддів констатує, що на правовідносини, які виникають внаслідок застосування Закону про санкції, розповсюджуються стандарти захисту, закріплені у статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, і ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Загальна оцінка відповідності санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, міжнародним стандартам прав людини

Виходячи зі змісту санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, яка є новелою для національного законодавства України, а також беручи до уваги винятковий характер мети, підстав та умов її застосування, судовий розгляд окресленого питання вимагає напрацювання нових підходів для імплементації в умовах неспровокованого та безпрецедентного за своєю жорстокістю збройного нападу на Україну тих правил та стандартів, які були розроблені для захисту прав людини у мирний час. Зокрема, йдеться про потребу в дослідженні таких аспектів:

• щодо допустимості ретроактивної дії пункту 11 частини першої статті 4 та статті 51 Закону про санкції, які набрали чинності 24 травня 2022 року, тобто щодо допустимості застосування цієї санкції з урахуванням тих подій та діянь, які мали місце або були вчинені до 24 травня 2022 року;
• щодо можливості розгляду санкції, передбаченої у пункті 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, як такої, що сягає рівня «кримінального обвинувачення» в розумінні Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі за текстом, Конвенція), а отже надає Відповідачу додаткові гарантії (наприклад, доведення вини особи, що передбачено частиною другою статті 6 Конвенції, заборона подвійного притягнення до відповідальності за одне порушення згідно зі статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції тощо);
• щодо пропорційності та співмірності втручання держави у право вільного володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, в умовах воєнного стану, запровадженого внаслідок збройної агресії Російської Федерації з огляду на зміст підстав, передбачених статтею 51 Закону про санкції.

Щодо допустимості ретроактивної дії пункту 11 частини першої статті 4 та статті 51 Закону про санкції, які набрали чинності 24 травня 2022 року

Виходячи з переліку дій, які наведені в Законі про санкції та за вчинення яких передбачена можливість стягнення активів певної особи в дохід держави, варто констатувати, що цим Законом не було запроваджено жодного нового діяння, а лише деталізовано перелік діянь, які за своїм змістом та направленістю підтримують акт агресії, що він на момент початку збройної агресії Російської Федерації проти України вже був заборонений на рівні міжнародного та національного законодавства всіх країн-учасниць ООН, включаючи Україну та Російську Федерацію.

За таких обставин, колегія суддів ВАКС вважає, що санкція у виді стягнення активів у дохід держави може бути застосована до особи, яка вчинила або розпочала вчинення діяння, передбаченого частиною першою статті 51 Закону про санкції, до 24 травня 2022 року.

Щодо неприпустимості сприйняття санкції, передбаченої у пункті 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, як «кримінального обвинувачення» в розумінні Конвенції

У рішенні Європейського суду з прав людини «Енгель та інші проти Нідерландів» від 8 червня 1976 року було сформульовано вже усталені на теперішній час критерії, за наявності яких можна зробити висновок, що для цілей Конвенції поняття «кримінальне обвинувачення» має автономне значення та не обмежується лише кваліфікацією певного діяння як «злочину» згідно з національним законодавством.

Зокрема, запроваджене на національному рівні та вчинене діяння набуває ознак «кримінального обвинувачення» для цілей Конвенції за наявності таких критеріїв:

1) критерій національного права (якщо вчинене діяння прямо підпадає під ознаки злочину відповідно до національного законодавства);

2) критерій мети та тяжкості наслідків (якщо у санкції наявний саме елемент покарання, а передбачені наслідки є достатньо суворими);

3) критерій кола адресатів (якщо відповідальність поширюється на невизначене коло осіб).

У частині першій статті 51 Закону про санкції наведений перелік підстав для застосування санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 цього ж Закону, що за своїм змістом являють собою деталізовані та персоніфіковані дії конкретних суб`єктів, вчинення яких у їхній сукупності з діями органів державної влади Російської Федерації робить можливим вчинення міжнародного протиправного діяння - збройної агресії.

Тобто підставою для застосування санкції у виді стягнення у дохід держави активів конкретної особи (фізичної або юридичної) є волевиявлення цієї особи, яке трансформувалось у її пряму або опосередковану участь у таких діяннях, які самі по собі не містять складу міжнародного протиправного діяння, проте умисне вчинення яких призводить до збройної агресії Російської Федерації проти України, сприяє такій агресії або живить її на політичному, ідеологічному, фінансовому рівнях.

Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії», за якою фізичні та юридичні особи не можуть нести персональної юридичної відповідальності за вчинення міжнародних правопорушень, зокрема за застосування збройної сили державою у порушення Статуту ООН. Оскільки акт агресії є міжнародним правопорушенням, за його вчинення до міжнародно-правової відповідальності можуть бути притягнуті лише суб`єкти міжнародного права - держава або група держав, тобто такі суб`єкти, які у цьому випадку мають міжнародну правосуб`єктність.

Отже, застосування санкцій не є формою юридичної відповідальності фізичних та юридичних осіб за акт збройної агресії, що виключає наявність першого пункту з, так званих, «критеріїв Енгеля».

Щодо другого критерію – мети та тяжкості наслідків, ВАКС наголосив на відсутності елементу покарання як цілі застосування санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону про санкції.

Інакше кажучи, санкція у виді стягнення активів у дохід держави носить не карний характер, а політико-економічний, адже запроваджена лише внаслідок збройного нападу з боку Російської Федерацій, з огляду на пряму загрозу існуванню державності (суб`єктності) України та застосовується винятково щодо тих осіб, чиє волевиявлення може вплинути та/або впливає на ухвалення політичного рішення щодо припинення збройної агресії.

Також ВАКС констатував відсутність третього «критерія Енгеля» - поширення певної норми на невизначене коло осіб.

Санкція, передбачена пунктом 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, не застосовується автоматично до всіх фізичних та юридичних осіб, які своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України або значною мірою сприяли вчиненню таких дій. Її винятковий характер підкреслений обмеженим строком застосування (в період дії воєнного стану) та обов`язковою обмежувальною умовою (попереднім застосуванням іншої більш м`якої санкції у виді блокування активів).

Виходячи з викладеного, колегія суддів переконана, що процедура застосування санкції у виді стягнення активів у дохід держави в умовах воєнного стану не сягає рівня кримінального обвинувачення, а тому не вимагає забезпечення відповідачеві за адміністративним позовом таких гарантій, які передбачені для реалізації «класичного» права на захист у кримінальному провадженні.

Щодо пропорційності та співмірності втручання держави у право вільного володіння майном, яке передбачено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції, в умовах іншого, ніж мирний час, правового режиму - міжнародного збройного конфлікту, з огляду на політико-економічний характер санкції у виді стягнення активів у дохід держави, яка може бути застосована лише під час воєнного стану щодо тих осіб, які підтримують (сприяють, виправдовують, фінансують) дії держави-агресора, колегія суддів вважає такий вид та обсяг втручання держави у право мирного володіння ними майном співмірним та пропорційним до легітимної мети такого втручання.

Автор: Наталя Мамченко 

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.