Перший з честю: у Раді суддів України висловили шану загиблому колезі

«Живе лиш той, хто не живе для себе,

Хто для других виборює життя»

(Василь Симоненко)

У Раді суддів України висловили шану загиблому колезі.

Війна… Страшне, жахливе та спустошливе слово. Це руйнівна сила, яка приносить із собою горе, біль, страждання та завжди забирає у людей найбільшу цінність – життя. Російсько-українська війна в Україні триває з 2014 року, а від 24 лютого 2022 року – повномасштабна.

Усі ці роки, у боротьбі проти країни-агресора ми втрачаємо, на жаль, відважних, сильних, відданих Україні, розумних, мудрих,– найкращих серед нас. Їх імена навіки будуть вписані у вічні сторінки історії нашої держави. І серед них вже є ім'я нашого колеги, Героя, якому Україна та її майбутнє були понад усе.

16 листопада 2023 року загинув, виконуючи бойове завдання, захищаючи рідну землю, відстоюючи суверенітет, незалежність та цілісність нашої держави, один з найвідданіших її синів – Анатолій Олександрович Нагорний.

Анатолій Олександрович Нагорний – голова Веселівського районного суду Запорізької області. Він мав право на бронь і міг нею скористатися, здійснювати правосуддя у відносно безпечному суді - Жовтневому районному суді міста Дніпра, куди був відряджений після окупації ворогом його району. Але, маючи бронь, Анатолій Олександрович добровільно вступив до бригади Гвардії наступу "Сталевий кордон". Після проходження початкового навчання у Центрі підготовки був призначений інспектором прикордонної служби ІІ категорії – навідником-оператором 15-мобільного прикордонного загону Державної прикордонної служби України військової частини 1551.

Анатолій Олександрович загинув біля села Сергіївка Сватівського району Луганської області, на першій лінії оборони, до останнього стримуючи натиск ворога. Він був навідником, "нуль" - це не його позиція, але він постійно допомагав своїм побратимам безпосередньо на передовій – в окопах. Вибухова травма не дала йому жодного шансу на життя. Його сміливість та жертовність допомогли українським захисникам утримати, відстояти та закріпитись під обстрілами на зайнятих позиціях. Анатолій Олександрович виконав свій професійний та моральний обов’язок перед своїми побратимами до кінця. Кінця свого життя.

Хто ж він, людина, яка поклала своє життя за Україну?

Анатолій Олександрович народився 13 вересня 1966 року у с. Радісне Покровського району Дніпропетровської області. З 1976 року проживав у селі Новоолександрівка Нововоронцовського району Херсонської області, де навчався та здобув середню освіту. Після закінчення школи продовжив навчання у ПТУ м. Дніпро (токар), звідки й був призваний до служби в Державну прикордонну службу та направлений до Афганістану. Після повернення рік працював єгерем у місцевому лісництві у с. Новоолександрівка Нововоронцовського району Херсонської області.

У 1988 році вступив на філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час навчання він зустрів свою майбутню дружину. У шлюбі народилися діти: син Віктор та донька Оксана. У 1993 році Анатолій Олександрович здобув освіту вчителя української мови та літератури, але покликанням була юриспруденція.

10 років він працював у лавах МВС м. Дніпра та селища Веселе Запорізької області. Під час роботи закінчив Київську Вищу школу міліції та Харківський юридичний університет імені Ярослава Мудрого. Відтоді все й почалося. У жовтні 2003 року він був обраний на посаду судді Веселівського районного суду Запорізької області, в якому пропрацював 20 років, а останні з яких був обраний головою суду.

Анатолій Олександрович міг скористатися правом броні. Він міг здійснювати правосуддя у відносно безпечному суді міста Дніпра. Міг залишитися живим! Але він не зміг бути осторонь боротьби свого народу проти агресорів-загарбників, проти російської навали, яка прийшла вбивати, грабувати, ґвалтувати й знущатися з українців, за їхнє право жити у своїй державі, за те ж право – вільного доступу до правосуддя і верховенства права.

Анатолій все пояснив своїм рідним – дружині й дітям. Він все зробив так, як веліло йому його серце і розум. І знав від чого відмовився і кого й що йде захищати. Все знав і нічого не став змінювати.

За проявлений героїзм у бою Указом Президента України від 23.02.2024 № 96/2024 Нагорного Анатолія Олександровича було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) та присвоєно звання «старший солдат».

Колеги його знають як порядну, чесну людину, професіонала своєї справи, люблячого чоловіка, гарного батька та дідуся. Родина та побратими Анатолія Олександровича продовжують нести світло його пам’яті, адже його життя було посвятою справедливості, мужності та захисту рідної землі.

Старший солдат! Голова суду! Ваша честь! Маємо честь!

Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях і у нашій вірі в майбутнє незалежної України!