Достовірність показань свідків у справі майже 30-річної давнини можна поставити під сумнів: КЦС ВС

У січні 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України. Про це повідомляє Центр дослідження судової практики на своїй сторінці в Facebook.

В обґрунтування своїх вимог зазначив, що заявник є громадянином Республіки Ірак та у період із 1989 по 1992 роки проживав на території України у місті Житомирі. Встановлення даного факту необхідно для набуття заявником громадянства України та отримання ним паспорта громадянина України.

Просив суд встановити факт постійного проживання заявника до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України».

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 20 лютого 2019 року встановлено факт постійного проживання ОСОБА_1 на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», у період із 1989 по 1992 роки.

Встановлюючи в окремому провадженні факт постійного проживання заявника у період із 1989 по 1992 роки на території, яка згодом стала територією незалежної України відповідно до Закону України «Про правонаступництво», суд першої інстанції виходив із доведеності на підставі показань свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 тих обставин, що заявник, працюючи вантажником на базарі, як близький знайомий їх батька та чоловіка, проживав без прописки в квартирі АДРЕСА_1 з 1989 по 1992 роки.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 16 грудня 2019 року апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області задоволено частково. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 20 лютого 2019 року скасовано. У задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні заяви, суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності стороною заявника факту постійного (безперервно) проживання заявника на території України до 24 серпня 1991 року.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Багдаді та є громадянином Республіки Ірак.

26 квітня 2017 року Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області зареєстрований шлюб заявника та ОСОБА_5 , громадянки Грузії, про що складений актовий запис № 683.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області 12 липня 2017 року заявнику наданий дозвіл на імміграцію в Україну, а 13 липня 2017 року - видана посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 .

Управлінням введення реєстру територіальної громади Житомирської області 25 вересня 2018 року зареєстровано місце проживання заявника за адресою: АДРЕСА_2 .

Нормативно-правове обґрунтування

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 3 Закону України «Про громадянство України» громадянами України є: усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України.

Відповідно до пункту 25 Порядку для оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням особа, яка постійно проживала до 24 серпня 1991 року на території, що стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або на інших територіях, що входили під час постійного проживання особи до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) (частина перша статті 8 Закону), подає документи, передбачені підпунктами «а», «в» пункту 24 цього Порядку, а також документ, що підтверджує факт постійного проживання особи на зазначених територіях.

У пункті 44 «Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215, встановлено, що у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до положень статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, сторона заявника як на підтвердження обставин, що мають значення для справи, посилалася на показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Вказані свідки у судовому засіданні підтвердили факт проживання заявника без реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , протягом трьох років починаючи із 1989 року. Крім цього, свідки зазначали, що заявник був близьким їх батька та чоловіка - ОСОБА_6 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що показання зазначених свідків, один із яких ( ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2) у період із 1989 по 1992 роки був малолітнім, не можуть вважатися достатніми доказами для встановлення факту постійного проживання заявника на території України до 24 серпня 1991 року.

При цьому суд касаційної інстанції бере до уваги, що предметом доказування у цій справі є обставини майже тридцятирічної давнини і достовірність та точність повідомлених відомостей свідками можна обґрунтовано поставити під сумнів.

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції, надав належну оцінку тому, що доказами беззаперечно не підтверджено, що заявник постійно (безперервно) проживав на території України до 24 серпня 1991 року, у зв`язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви, оскільки заявником не доведено належним чином тих обставини, на які він посилався.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Із повним текстом постанови КЦС ВС від 16.04.2020 № 296/289/19 (61-1030св20) можна ознайомитися за посиланням.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що у разі тривалого проживання особи в квартирі виселити її майже неможливо.

Додамо, коли учасникам процесу можна надсилати судову повістку у вигляді sms.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.