Кошти, отримані в борг чоловіком та використані не в інтересах сім’ї, не можуть бути стягнені з дружини солідарно: висновок КЦС ВС

Кошти, отримані в борг чоловіком та використані не в інтересах сім’ї, не можуть бути стягнені з дружини солідарно на підставі статті 65 СК України. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 752/7501/18.

Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов’язаною стороною (боржником), за наявності двох умов:

1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім’ї;

2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов’язану особу (боржника).

У зазначеній справі сторони договору позики погодили, що кінцевим терміном повернення позики є 30 травня 2016 року, що підтверджується додатковою розпискою ОСОБА_2 від 30 квітня 2016 року.

У встановлений строк ОСОБА_2 свого зобов’язання не виконав, грошових коштів не повернув.

КЦС ВС зазначив, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв’язку і характер такого зв’язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім’ї.

Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Належність майна до об’єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Указаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України висловленої у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.

За таких обставин згідно з нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя до об’єктів спільної сумісної власності подружжя, є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім’ї, а не власні, не пов’язані із сім’єю інтереси одного з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов’язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов’язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов’язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї.

Суди повинні досліджувати, чи отримані грошові кошти були витрачені в інтересах сім’ї, чи підтверджено це відповідними доказами, а також з’ясовувати, чи надавав інший із подружжя у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 20 лютого 2013 року у справі № 6-163 цс 12.

Так, у вказаній справі суди не встановили, а матеріали справи не містять доказів, що кошти, одержані за договором позики ОСОБА_2, використані в інтересах сім’ї.

Визнаючи боргове зобов’язання за договором позики, укладеним ОСОБА_2 спільним боргом подружжя, апеляційний суд не перевірив доводів ОСОБА_3 про те, чи були витрачені отримані грошові кошти в інтересах сім’ї, а також не з’ясував, чи надавала ОСОБА_3 у письмовій формі згоду на укладення договору позики.

Постановою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року постанову Київського Апеляційного суду від 11 лютого 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Раніше ми розповідали, що є особистою приватною власністю кожного з подружжя.

Також ВС визначив, чи є підтримання стосунків після розірвання шлюбу підставою для виникнення права на спадкування за законом.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.