Протидія воєнним злочинцям: Микола Гнатовський оцінив законопроект

На минулому тижні відбулися дві важливі події, що мають дати поштовх для вирішення однієї з найбільших проблем в українському законодавстві. Комітет Верховної Ради України з правоохоронної діяльності на своєму засіданні 5 лютого 2020 року схвалив Законопроєкт 2689 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права», а двома днями пізніше організував представницький круглий стіл, на якому виступали народні депутати України, заступник Генерального прокурора, українські політики, громадські активісти, науковці, представники важливих міжнародних партнерів. Тепер – слово за Верховною Радою України, яка мусить проявити політичну волю та ухвалити цей важливий законопроект. Про це повідомляє президент Європейського комітету із запобігання катуванням, нелюдському або такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню Микола Гнатовський. Він виклав історію питання у своєму пості в Facebook.

Микола Гнатовський нагадав, що в 2001 році Україна приймає новий Кримінальний кодекс. Наприкінці Особливої частини там є Розділ ХХ зі старомодною назвою «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку».

«Та проблема не в назві розділу і не в його місці «в хвості» кодексу, а в тому, що його зміст, який «за дивним збігом обставин» мало відрізняється від подібного розділу Кримінального кодексу Російської Федерації 1996 року, станом на момент його прийняття застарів безнадійно. Знайомі з міжнародним кримінальним правом (а таких серед авторів ККУ-2001, мабуть, не виявилось) добре усвідомлюють, скільки всього трапилось за п’ять років, що минули між ухваленням російського та українського кодексів: прийняття Римського статуту Міжнародного кримінального суду, бурхливий розвиток практики міжнародних кримінальних трибуналів, лавиноподібний розвиток науки міжнародного кримінального права тощо. Якщо називати речі своїми іменами, то Розділ ХХ з’явився у ККУ «для годиться», адже уявлення про можливість його практичної необхідності у задіяних осіб бракувало. Заклики модернізувати цей розділ ККУ до 2014 року робилися лише у спеціалізованих дискусіях надзвичайно вузького в Україні кола фахівців з міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права і не мали шансу бути почутими та сприйнятими законодавцем.

А потім була війна. Вона, власне, триває і нині. І категорії «агресія», «воєнні злочини», «злочини проти людяності» тощо і проблема безкарності за них перетворилися з абстракції на реальність. За міжнародним правом і здоровим глуздом (а їхні вимоги майже завжди збігаються) саме від держави, на території якої відбуваються злочини, очікується найбільша активність з їхнього розслідування і притягнення винних до відповідальності. Цього вимагає і міжнародне гуманітарне право (ті ж Женевські конвенції 1949 року), і міжнародне право прав людини (позитивні та процедурні зобов’язання держави за статтями 2 та 3 Європейської конвенції з прав людини). На цьому побудовано і міжнародне кримінальне право (принцип комплементарності). І виявилося, що в тексті ККУ начебто все є для переслідування за злочини міжнародного права, а насправді – нічого не працює. Лише один, і доволі неоднозначний за якістю, вирок за статтею 438 («Порушення законів та звичаїв війни») за понад п’ять років – статистика красномовна»,— пише Гнатовський.

Він зазначає, що Україна – з низки об’єктивних та суб’єктивних причин – не поспішала із розвитком свого кримінального законодавства та приведенням його у відповідність не лише до міжнародно-правових зобов’язань держави, а до нагальних практичних потреб органів слідства та судової системи.

«Максимум, на що спромоглася держава – це уточнення до «антитерористичних» статей ККУ, деякі зміни до кримінально-процесуального законодавства, а також неуспішна спроба доповнити Кримінальний кодекс статтею про злочини проти людяності шляхом майже буквальної рецепції статті 7 Римського статуту. При цьому не можна стверджувати, що Україна нічого не робила для боротьби з безкарністю – розслідування тривали, було надано згоду на юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, внесені зміни до Конституції України (нова частина шоста статті 124), що дозволили, нехай і з нічим не виправданою трирічною затримкою, ратифікувати Римський статут і набути не лише обов’язків, що з нього випливають (їх Україна на себе взяла, визнавши юрисдикцію МКС), а й відповідних прав. Утім, необхідного інструментарію для роботи правоохоронна і судова система України так і не отримала – старий недолугий Кримінальний кодекс стояв на заваді найбільш рішучим та наполегливим слідчим, прокурорам, суддям», — додає він.

Як це відбулося і в багатьох інших сферах з 2014 року, там, де держава не спрацьовує, підключаються інструменти громадянського суспільства. Саме завдяки організаційним зусиллям правозахисників (Микола Гнатовський висловлює особливу подяку Олександрі Матвійчук) було створено авторський колектив з українських та іноземних фахівців з міжнародного та національного кримінального права. Законопроєкт було розроблено, влітку 2017 року він отримав підтримку Міністерства юстиції, після чого почалися тривалі узгодження з тодішнім урядом і болісний процес удосконалення (чи то пак псування – як подивитися) тексту. Зрештою парламент восьмого скликання лише спромігся ухвалити законопроєкт у першому читанні.

У новій Верховній Раді законопроект зазнав нової редакції, яка так само є прийнятною.

«Можна багато дискутувати про окремі дефініції – лише час покаже, наскільки вдало все сформульовано. Але далі відкладати ухвалення цих змін неможливо: українські суди та правоохоронці потребують нових, уточнених положень, щоб різко інтенсифікувати свою роботу з розслідування воєнних злочинів та злочинів проти людяності та притягнення винних до відповідальності. Тому рішення Комітету з правоохоронної діяльності на підтримку законопроєкту 2689 – безумовно правильне рішення. Ухвалюючи його, Комітет, як видається, зважив на експертні оцінки тих, хто дійсно є фахівцями з імплементації міжнародного кримінального права на національному рівні. На жаль, таких фахівців не знайшлося у Головному науково-експертному управлінні Верховної Ради, висновок якого волає про необізнаність його авторів з міжнародним правом взагалі та міжнародним кримінальним правом зокрема, а також із досвідом інших держав у його трансформації до національного правопорядку. Під час обговорення у п’ятницю подібні голоси лунали й від шановних колег, які дуже давно займаються внутрішньодержавним кримінальним правом, проте страждають на гостру некомпетентність у його міжнародних аспектах. Сподіваюся, що відчайдушні спроби стати на заваді розвитку українського законодавства про злочини за міжнародним правом не матимуть успіху, як не вплинуть на остаточне позитивне рішення і деякі ірраціональні страхи щодо міжнародного кримінального права», — пише Гнатовський.

Він зазначає, що із ухваленням змін саме Україна та її правоохоронні і судові органи мають повернути собі контроль над розслідуванням усієї інформації про воєнні злочини та злочини проти людяності. А далі – питання ресурсів та політичної волі цією ініціативою скористатися не лише заради дотримання міжнародних зобов’язань держави, а й насамперед для уникнення безкарності за найтяжчі злочини, відновлення прав жертв та їхніх сімей та зрештою – загоєння ран, завданих Україні та Українському народу під час війни, що триває вже майже шість дуже довгих років.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.