Командир відповідає за підлеглих: справа про смерть мобілізованого може стати прецедентом
Діяльність Державного бюро розслідувань останнім часом дедалі більше зосереджується на викритті системних правопорушень у військовій та правоохоронній сферах. У цих галузях особливо важливо забезпечити баланс між належним виконанням службових обов’язків та дотриманням конституційних прав і свобод людини, оскільки порушення цієї межі може мати суттєві правові наслідки.
Державне бюро розслідувань завершило досудове розслідування щодо працівників територіального центру комплектування та соціальної підтримки, причетних до смерті чоловіка під час перевезення мобілізованих, та скерувало справу до суду. Ця справа демонструє механізми притягнення до відповідальності не лише безпосередніх виконавців насильства, а й керівників, які допустили правопорушення своєю бездіяльністю.
Кваліфікація службових правопорушень
За даними ДБР, у травні 2025 року працівники ТЦК здійснювали перевезення мобілізованих із навчальних центрів західних областей до Києва. Під час поїздки між військовослужбовцями та одним із мобілізованих, який мав проблеми зі здоров’ям, виник конфлікт. Один із солдатів застосував фізичну силу та електрошокер, завдавши чоловікові тілесних ушкоджень, тоді як заступник начальника ТЦК не зупинив його дії. Після прибуття до Києва медики констатували смерть чоловіка.
У даному провадженні правова оцінка дій фігурантів чітко розмежована відповідно до ролі кожного у вчиненні злочину.
Дії солдата ТЦК кваліфіковані за ч. 2 ст. 121 та ч. 5 ст. 426-1 КК України, тобто умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого та перевищення службових повноважень у стані воєнного стану, що спричинило тяжкі наслідки.
Заступник начальника РТЦК, який відповідав за перевезення, став фігурантом справи через те, що мав можливість, але не зупинив дії підлеглого. Його мовчазна згода або невтручання під час вчинення насильства підлеглим є формою злочинної бездіяльності, що тягне за собою солідарний тягар відповідальності за наслідки.
Його дії кваліфіковано за ч. 4 ст. 426 КК України — умисне неприпинення кримінального правопорушення підлеглого. Це важливий прецедент, оскільки закон вимагає від командира активної дії для захисту прав людини.
Чи дійсно працівники ТЦК несуть відповідальність за перевищення повноважень
Державне бюро розслідувань декларує забезпечення відповідальності за перевищення повноважень та порушення прав людини. Проте, статистика 2022–2025 років показує низький відсоток справ, що доходять до суду.
Питання правомірності дій працівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки залишається однією з найгостріших тем в українському правовому полі. Попри наявність чітких законодавчих механізмів, практика їх застосування фіксує лише розрив між формальною відповідальністю та реальним покаранням.
Станом на квітень 2026 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень (ЄДРСР) фактично відсутні обвинувальні вироки щодо працівників ТЦК та СП за статтею 426-1 КК України.
Ця ситуація виглядає аномальною на тлі динаміки звернень громадян. За перший квартал 2026 року до Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини надійшло вже 1657 звернень, що стосуються можливих порушень ТЦК.
Така тенденція дозволяє констатувати, що правоохоронна система вкрай рідко доводить до кінця справи, де фігурують посадовці ТЦК. Відповідальність часто настає лише у випадках, які набули критичного суспільного розголосу або призвели до незворотних наслідків, як-от смерть мобілізованого.
Відповідальність керівника за Статутом та КК України
У разі невиконання або неналежного виконання службових обов’язків представниками ТЦК, процедура притягнення до відповідальності регламентується Дисциплінарним статутом Збройних Сил України. Будь-якому рішенню про стягнення має передувати розслідування, мета якого — уточнити причини, умови та обставини правопорушення, а також встановити ступінь вини особи.
Важливо, що матеріали службового розслідування можуть бути передані до правоохоронних органів, наприклад, ДБР, для надання їм правової оцінки, як це сталося у справі київських ТЦК.
Згідно з нормами законодавства та положеннями Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, відповідальність командира за дії підлеглих і стан військової дисципліни може наставати, зокрема, за низкою статей Кримінального кодексу України.
Залежно від характеру порушення — дії або бездіяльності — командир може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за такими нормами:
Бездіяльність військової влади (ст. 426). Ця норма передбачає відповідальність за умисне неприпинення кримінального правопорушення, що вчиняється підлеглим, а також за незастосування влади для відновлення порядку або невжиття заходів щодо припинення злочину. В умовах воєнного стану відповідальність за цією статтею передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 7 до 10 років.
Недбале ставлення до військової служби (ст. 425). Застосовується у випадках, коли командир через неналежне виконання службових обов’язків або необережність не забезпечив належний контроль і порядок, що спричинило тяжкі наслідки.
Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень (ст. 426-1). Норма застосовується, якщо командир віддав завідомо незаконний наказ або особисто брав участь у насильницьких діях. В умовах воєнного стану санкція за цією статтею передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 12 років.
У справі про смерть мобілізованого заступнику начальника Подільського РТЦК інкримінують саме ч. 4 ст. 426 КК України. Це і є практичною реалізацією принципу, що командир несе персональну відповідальність за законність дій своїх підлеглих.
Міжнародний контекст
Доктрина командної відповідальності (Superior Responsibility) — це принцип міжнародного гуманітарного права, яка є фундаментальною частиною звичаєвого міжнародного гуманітарного права та Статуту Міжнародного кримінального суду. Доктрина передбачає, що керівник може нести кримінальну відповідальність за злочини підлеглих, якщо він знав про них, але не вжив заходів для їх запобігання або припинення.
Згідно зі звичаєвим міжнародним правом, для притягнення керівника до відповідальності необхідно встановити сукупність трьох елементів:
Ієрархічні відносини: наявність зв'язку «керівник — підлеглий» на момент вчинення злочину. Ці відносини можуть бути як de jure, тобто офіційно визнані законом, так і de facto — базуватися на фактичному стані справ та реальній владі.
Обізнаність (Mens Rea): керівник знав або мав підстави знати, тобто володів інформацією, яка вказувала на високу ймовірність злочину, про те, що підлеглі вчинили або збираються вчинити злочин.
Неприйняття заходів: невиконання керівником обов'язку вжити необхідних та розумних заходів для запобігання злочинам або для покарання виконавців після факту вчинення.
Центральним елементом міжнародного контексту є поняття ефективного контролю. Це означає, що керівник повинен мати реальну можливість запобігти злочину або покарати за нього. Самого лише авторитету недостатньо, право вимагає наявності очікування покори наказам з одного боку та підпорядкування владі — з іншого.
Статут МКС проводить певне розмежування між типами керівників. Для військових командирів стандарт обізнаності є суворішим. Вони можуть відповідати, навіть якщо вони повинні були знати про злочини за тогочасних обставин. До цивільних посадовців доктрина застосовується незалежно від характеру функцій, проте вимоги до доказової бази можуть відрізнятися.
У національній практиці, наприклад, у справах про перевищення повноважень поліцейськими в Україні, суди активно посилаються на міжнародні акти, зокрема на статтю 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на життя. Це підкреслює, що державні органи зобов'язані не лише утримуватися від насильства, а й створювати систему ефективного контролю, яка б унеможливлювала свавілля з боку представників влади.
Таким чином, міжнародний контекст перетворює посаду керівника з суто адміністративної на таку, що несе прямі юридичні ризики у разі ігнорування правопорушень з боку персоналу.
Реальна відповідальність посадовців ТЦК станом на 2026 рік залишається радше декларованою, ніж фактичною. Відсутність вироків у ЄДРСР за ст. 426-1 КК створює атмосферу безкарності. Справа про загибель мобілізованого може стати першим реальним кроком до впровадження доктрини відповідальності керівника, проте без системних змін у підходах керівництва правоохоронних органів вона залишиться поодиноким прецедентом, викликаним лише надзвичайним суспільним резонансом.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
