Е-документи, «лежачі» сервери та багато іншого — чим запам’яталася цифровізація у 2020-му

Навряд чи хтось стане заперечувати, що 2020 рік став знаковим – пандемія коронавірусу стала тим, через що ми пам’ятатимемо цей рік ще довго. З весни наші новини щодня рясніють інформацією про нову кількість хворих, про обмежувальні заходи та плани проведення вакцинації. Втім, «не ковідом єдиним» – не можна сказати, що згадати у цьому році більше нічого.

Ще однією річчю, з якою будуть пов’язані спогади багатьох українців про 2020 рік, стане слово «діджиталізація». Так, користь деяких ініціатив Мінцифри, таких, як цифрова довідка ВПО у додатку «Дія», залишається сумнівною. Але це радше проблема сумнівної користі і змістовності довідки ВПО, як такої, а не її цифрової копії. Втім, багато українських цифрових рішень щонайменше варті уваги.

Цифрові документи

Формально, статус відображення у додатку «Дія» вашого ID-паспорта чи біометричного закордонного паспорта в якості рівнозначного дубліката документа, який він відображає, законодавчо не закріплений – принаймні поки що. Протягом 2020-2021 року відбувається так званий експериментальний проект із їх використання, затверджений Постановою КМУ №278 від 15 квітня 2020 року. Це логічно, адже подібна система для України нова і передчасне внесення відповідних положень до законодавства забрало б із рук урядовців таку необхідну для оперативного реагування на проблеми гнучкість, яку дає регулювання рішеннями Кабміну.

Для багатьох сучасних людей забути вдома паспорт чи інші документи – це нормально, але вийти з дому без мобільного – неможливий сценарій. А тому, хоча використання цифрових відображень документів не надає якихось нових можливостей, для багатьох людей це дуже зручно. Більше того, електронні документи на практиці можна було використовувати далеко не у всіх випадках, у яких передбачив Кабмін.

Так, у тексті самої постанови зазначено, що паспорт із «Дії», серед іншого можна використовувати для голосування на виборах та референдумах. Втім напередодні місцевих виборів виявилося, що для голосування таки доведеться не забути свій паспорт-книжечку чи картку, адже члени ТВК були технічно неготові до використання виборцями електронних паспортів. Про те, наскільки деякі члени ТВК були неготові до цього морально (особливо, у якомусь глухому селі), навіть не варто.

У будь-якому разі, використання цифрових документів – це новий і важливий досвід для українців. А на «зраду» із виборами є також і «перемога».

Зміна місця голосування

Цей аспект має два виміри. По-перше, сам факт діджиталізації – для зміни місця голосування не потрібно було йти до відділення Державного реєстру виборців. Можливість на сайті ДРВ перевірити, чи є ви у реєстрі та до якої дільниці приписані, доповнилася змогою змінити місце голосування. По-друге, варто відзначити лібералізацію цього процесу.

Якщо раніше змінити голосування можна було за чітко визначених умов, які необхідно було підтвердити відповідними документами, то на цьогорічних місцевих виборах можна було голосувати де завгодно – варто було лише вказати адресу фактичного перебування у день виборів. Не можна не погодитися з тим, що це створювало простір для махінацій із виборцями-гастролерами, яких організовано перереєстровували та підвозили голосувати туди, куди треба. Втім, також не можна відкидати і позитивного впливу на здійснення виборчих прав багатьох українців. Мільйони людей, які зареєстровані в одному місці, а фактично проживають в інших місцях, вперше за багато років отримали змогу впливати на політику свого місця проживання. Більше того, можливість голосувати на місцевих виборах отримали і ВПО, які фактично мають реєстрацію у місцях проживання, але не мали виборчих прав.

 «Дія не діє»

Особливістю людського мозку є те, що ми зазвичай краще запам’ятовуємо погане, аніж хороше. І тому не можна не згадати промахи під час цьогорічного поступу цифровізації. Із останнього – це збій у роботі «Дії» у перший день подачі заявок на 8000 гривень матеріальної допомоги для ФОПів. Тоді Мінцифра повідомляла про «1000 запитів у секунду», які не було технічної можливості опрацювати. Отже, цей збій пов’язаний із неумисною синхронізацією величезної кількості людей подати заявку на допомогу майже одночасно, а тому після «розсинхронізації» заявників все запрацювало, як мало.

Втім, не всі проблеми із цифровими послугами можна було вирішити простим очікуванням і повторною спробою. Для прикладу візьмемо одну із відповідей на виклики, які створив COVID-19 та запроваджений у його наслідок весняний локдаун – можливість отримати статус безробітного і належну грошову допомогу через «Дію».

«Дія» не зберігає копії документів, які користувач надсилав через додаток до центру зайнятості. Це можна назвати плюсом з точки зору захисту персональних даних – Мінцифра, яка не є стороною цих правовідносин, не має доступу до ваших документів. При цьому виникає ситуація, коли ви з одного боку подаєте заяву до центру зайнятості, в якій пишете перелік доданих вами документів. З іншого ж, «Дія», яка діє в якості посередника, не може надати вам жодних підтверджень того, що ви надсилали якийсь документ, якщо центр зайнятості з тих чи тих причин його не бачить чи «загубив».

Для виправлення ситуації необхідно було йти до центру зайнятості, який до пом’якшення локдауну не відкривався та доносити паперові документи. Тобто, під ударом опинилася сама ідея цифрових послуг – через потребу доносити паперові документи, а також під питанням опинилася й ефективність надання послуг, пов’язаних із безробіттям, загалом. Адже до пом’якшення карантину могли пройти місяці, а людина не отримувала належні виплати або ж навіть і статус безробітного.

Очевидно, що відповідальність за такі проблеми лежить на конкретних службовцях, які «пропускають» документи, а не на Мінцифрі, як загальнонаціональному координаторі діджиталізації. Втім, якщо навіть найкращу ідею не можуть належним чином реалізувати, то цінність такої ідеї буде суттєво зменшуватися. Яка різниця, хто винен – Мінцифра чи Центр зайнятості – для людини, яка сидить без роботи і не може отримати допомогу через безробіття від держави?

Також тут хочеться згадати заяву Михайла Федорова, що у нас зараз вже вибудуваний «менеджмент нового взірця», коли у всіх міністерствах та ОДА є заступник із цифровізації, що дозволяє спускати всі реформи «до кожного містечка, селища». Адже коли цей «взірець» так себе проявляє у державних органах, то про ефективність запровадження реформ у кожному містечку чи селищі можна лише здогадуватися – особливо, коли йдеться про місцевість, де місцевий голова отримав посаду ще до 1991 року.

Звісно, це далеко не всі яскраві події 2020 року, пов’язані із запровадженням в Україні цифрових послуг. Втім, ці приклади дають приблизне бачення того, що у цьому процесі є як значні здобутки, так і аспекти, які потребують суттєвого доопрацювання. І, як завжди – є ідеал, до якого треба прагнути. У будь-якому разі, очевидно, що майбутнє саме за цифровими послугами. А тому хочеться сподіватися, що урядовцям у 2021 році таки вдасться втілити у життя концепцію «Якщо послуги немає в онлайні, її немає в офлайні». А українці нарешті позбавляться тягаря збирати тисячі копій, витягів та довідок, які державні органи і так мають.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.