Особа вселилась до квартири для догляду за хворим: чи набуде вона право самостійного користування житлом

Особи, які вселились до квартири з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду при розгляді справи № 214/1790/18 за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету районної у місті ради, Департаменту розвитку інфраструктури міста про визнання вселення до квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнання права користування жилим приміщенням.

Суд установив, що баба позивача – ОСОБА_2 отримала ордер на зайняття квартири, де також зареєстрований її син – ОСОБА_3, який є дядьком ОСОБА_1. Після смерті ОСОБА_2 позивач вселилася до спірної квартири, була у ній зареєстрована, на прохання дядька постійно проживала у цій квартирі, здійснюючи догляд за хворим. Після смерті ОСОБА_3 вона продовжувала проживати у квартирі, оплачуючи комунальні послуги. Рішенням суду першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено.

Суд визнав вселення ОСОБА_1 до спірної квартири таким, що відбулося на законних підставах, а також визнав за позивачем право користування цією квартирою з моменту вселення. Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що права наймача ОСОБА_2 та члена її сім’ї ОСОБА_3 на користування службовим житлом припинено у зв’язку з їх смертю, а тому володілець службового житла має право на розпорядження своєю власністю на власний розсуд.

Водночас втручання суду у це право шляхом визнання позивача такою, що має право на користування службовою квартирою, призведе до порушення прав власника, що є неприпустимим.

Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до статті 118 ЖК Української РСР службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв’язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним жиле приміщення. Звертаючись з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати її вселення до спірної квартири таким, що відбулося на законних підставах, та визнати за нею право користування жилим приміщенням, яке є її постійним місцем проживання. При цьому посилалася на те, що вона вселилася як член сім’ї наймача ОСОБА_3, за яким здійснювала догляд.

Частиною першою статті 98 ЖК Української РСР визначено, що наймач жилого приміщення та члени його сім'ї, які проживають разом з ним, можуть за взаємною згодою дозволити тимчасове проживання в жилому приміщенні, що є в їх користуванні, інших осіб без стягнення плати за користування приміщенням (тимчасових жильців), зокрема опікуна чи піклувальника, який не є членом сім'ї наймача.

Верховний Суд звернув увагу на те, що особи, які вселились до квартири з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.

Таким чином, посилання ОСОБА_1 на те, що вона вселилася до спірної квартири як член сім’ї наймача, оскільки доглядала за хворим дядьком, є безпідставними. Тобто позивач не довела факту набуття нею права на користування спірною квартирою відповідно до норм ЖК Української РСР, й апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявленого позову.

Раніше КЦС ВС зазначив, що колізії між нормами цивільного та житлового кодексів у КЦС радять вирішувати на користь ЦК.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.