Обов’язок осіб, які завдали шкоди пам'яткам культурної спадщини, їх відновити є складовою процесу відшкодування шкоди – КЦС ВС

ВС розповідає, що суд першої інстанції за позовом фізичної особи зобов’язав відновити за власний рахунок зруйновану пам’ятку історії місцевого значення: дачний будинок В. Мировича, нащадка старовинного козацького роду, шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду.

Апеляційний суд скасував рішення районного суду та відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що архівні довідки, історичне дослідження роду не свідчать про наявність родинних зв’язків колишнього власника будинку й позивачки. Будинок знесений повністю, тому обраний позивачкою спосіб захисту не відповідає Закону України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, помилковим є висновок про завдання шкоди, оскільки на момент знесення будинок не належав до об’єктів культурної спадщини.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду, зробивши такі правові висновки:

«Згідно з нормами Рамкової Конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства право громадян на захист від порушення конституційного права на культурну спадщину належить кожному та може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі громадян у відповідних громадських організаціях.

Позивачка навела належне обґрунтування підстав для звернення до суду з метою захисту права (інтересу) на культурну спадщину.

Апеляційний суд не встановив обставин, які б свідчили, що зазначене право позивачки на звернення до суду підлягає обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві для захисту громадського інтересу, прав та свобод інших.

За таких обставин інтерес позивачки до вказаного об'єкта культурної спадщини відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні КСУ від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), та може підлягати захисту, у тому числі в судовому порядку.

При цьому якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту, то суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити в рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям, зобов'язані відновити пам'ятки та їхні території, а якщо відновлення неможливе – відшкодувати шкоду відповідно до закону (ч. 3 ст. 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 

Передбачений цією нормою обов’язок осіб, які завдали шкоди пам'яткам, їх відновити є складовою процесу відшкодування шкоди. Належними позивачами у разі виникнення такого спору є визначені в частинах 1 та 2 ст. 47 цього Закону суб’єкти права на таке відшкодування: власник пам'ятки або уповноважений ним орган; особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою.

Оскільки позивачка не належить до таких суб’єктів, вона не має права вимагати відшкодування шкоди, у тому числі у спосіб зобов'язання відновити пам'ятку на підставі ч. 3 ст. 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Водночас інший мотив висновку апеляційного суду, що належним позивачем за таким позовом є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, помилковий.

Утім, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

З огляду на належне обґрунтування позивачки наявності інтересу до вказаного об'єкта культурної спадщини її вимоги щодо відновлення пам’ятки історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення первісного вигляду є вимогою про відновлення становища, яке існувало до порушення.

На момент законного знесення на замовлення відповідача спірного будинку на нього не поширювався правовий режим культурної спадщини, оскільки вказаний будинок житловий (дача) відповідним наказом Міністерства культури і туризму України визнаний таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а наказом Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) цей будинок виключено з Переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини м. Києва. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації дозволено знесення будівель, споруд та інженерних мереж, що підпадають під плями забудови згідно з актами на їх списання. Після того як спірний будинок у встановленому порядку законно знесли, 24 вересня 2008 року наказом Міністерства культури і туризму України він був занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, хоча фактично на той момент будинку не існувало.

Отже, оскільки відповідач не є особою, яка порушила право (інтерес) позивачки щодо вказаного об'єкта культурної спадщини, колегія суддів погодилася з висновком апеляційного суду про відмову в позові саме з цієї підстави».

Постанова Верховного Суду від 5 жовтня 2022 року у справі № 759/20550/18 (провадження № 61-4625св21).

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.