Верховний Суд відмовив у поверненні земельної ділянки власниці, яка пропустила строк звернення до Держреєстру
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 378/283/25 щодо користування земельною ділянкою.
За даними справи, спір виник між власницею земельної ділянки та Товариством з обмеженою відповідальністю яке орендувало цю землю за договором від 18 жовтня 2016 року. За умовами договору, земельну ділянку площею 3,1003 га передали в оренду для ведення товарного сільськогосподарського виробництва до 30 грудня 2024 року.
Водночас, у 2023 році сторони підписали додаткову угоду, якою, окрім зміни умов орендної плати, закріпили положення про поновлення договору. Зокрема, було передбачено, що у разі відсутності заперечень однієї зі сторін оренда поновлюється відповідно до статті 126-1 Земельного кодексу України.
Напередодні завершення строку оренди — у серпні та листопаді 2024 року — позивачка зверталася до ТОВ із заявами, в яких повідомляла, що не має наміру продовжувати договір та просила після збору врожаю повернути їй земельну ділянку для самостійного обробітку. Проте, після закінчення строку договору позивачка дізналася, що право оренди було автоматично продовжено до 14 березня 2033 року шляхом державної реєстрації поновлення договору. Орендар послався на умови договору та положення статті 126-1 Земельного кодексу України.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, зазначивши, що позивачка не подала у встановлений строк заяву до Державного реєстру речових прав про виключення відомостей щодо поновлення договору оренди. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Суд погодився з доводами відповідача, що договір оренди був правомірно автоматично продовжений відповідно до умов договору та статті 126-1 ЗК України.
Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій
Верховний суд, відмовляючи у задоволенні касаційної скарги, наголосив що , позивачка не довела подання у встановлений строк заяви до Державного реєстру речових прав про виключення відомостей щодо поновлення договору оренди. Тому підстав вважати, що право оренди припинилося або що відповідач порушив її права на земельну ділянку, немає. Доводи касаційної скарги про те, що позивачка двічі зверталася до орендаря із заявами про небажання продовжувати договір та просила повернути землю після збору врожаю, Верховний Суд відхилив.
Суд зазначив, що за умовами додаткової угоди та статті 126-1 ЗК України відмова від поновлення договору має бути оформлена шляхом подання заяви до державного реєстратора не пізніше ніж за місяць до закінчення строку договору. За відсутності такої заяви оренда продовжується автоматично, а листи орендодавця орендарю цього не замінюють.
Оскільки позивачка у встановлений законом строк не реалізувала своє право на подачу заяви до Державного реєстру речових прав про виключення відомостей про пролонгацію, державна реєстрація речового права оренди ТОВ була продовжена автоматично в силу закону, що не потребувало підписання сторонами жодних додаткових угод.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували нібито використання відповідачем похилого віку та хворобливого стану позивачки під час викладення пункту 6 додаткової угоди, а також про недобросовісну поведінку орендаря, Верховний Суд відхилив.
Суд зазначив, що добросовісність є стандартом поведінки, який передбачає чесність, відкритість і повагу до інтересів іншої сторони договору. При цьому доктрина venire contra factum proprium, яка ґрунтується на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), забороняє суперечливу поведінку сторони, яка змінює свою позицію всупереч раніше вчиненим діям або домовленостям, на які інша сторона розумно покладалася.
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. Зокрема постанову Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17).
З огляду на встановлені у цій справі обставини, у спірних правовідносинах саме поведінка позивачки підпадає під дію доктрини venire contra factum proprium.
Підписавши додаткову угоду, позивачка погодилася на автоматичне поновлення договору оренди землі за статтею 126-1 ЗК України. Відповідач, як добросовісний орендар, розраховував на ці умови. Подальші дії позивачки, коли вона намагалася заперечити поновлення лише листами без подання заяви до Державного реєстру, суперечать умовам угоди та вимогам закону і не відповідають принципу правової визначеності.
Зокрема, Верховний Суд зауважив, що твердження про похилий вік та стан здоров`я спростовуються презумпцією правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), оскільки додаткова угода є чинною та не визнавалася судом недійсною.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій надали вичерпну та належну оцінку діям сторін та правильно вирішили спір.
Також Верховний Суд відхилив доводи заявниці стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій обмежили заявницю у праві самостійно господарювати на своїй землі. Верховний Суд зауважив, що міст положень статті 319 ЦК України свідчить про те, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Тому уклавши договір оренди землі від та підписавши додаткову угоду, позивачка на власний розсуд реалізувала своє право розпорядження земельною ділянкою, добровільно передавши право користування та господарювання на ній відповідачу за плату.
З огляду на це касаційну скаргу було залишено без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
