ЄСПЛ вказав українським судам на помилки при обґрунтуванні тримання під вартою при підозрі в колаборації з РФ
Європейський суд з прав людини 23 липня 2026 року ухвалив рішення у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine (заяви № 39465/23 та № 43066/23), у якому дослідив дотримання Україною гарантій статті 5 §§ 1 і 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до осіб, яких підозрювали у злочинах проти основ національної безпеки в умовах повномасштабної війни.
Рішення є важливим для української судової практики, оскільки Суд підтвердив, що навіть в умовах воєнного стану та розслідування злочинів, пов’язаних із колабораційною діяльністю чи пособництвом державі-агресору, суди не звільняються від обов’язку наводити індивідуалізовані, належні та достатні підстави для тримання особи під вартою.
Обставини справи
Перший заявник працював на підприємстві в Балаклії, яка перебувала під російською окупацією. Після звільнення території його підозрювали у колабораційній діяльності за те, що під час окупації він виконував обов’язки керівника підприємства, організовував його роботу, взаємодіяв з окупаційною адміністрацією та забезпечував господарську діяльність.
Його було взято під варту у березні 2023 року, після чого суди неодноразово продовжували строк тримання під вартою. Згодом суд першої інстанції визнав його винним, однак апеляційний суд замінив призначене покарання у виді позбавлення волі штрафом та конфіскацією майна.
Друга заявниця працювала торговельною представницею українського виробника лікарських засобів. Слідство вважало, що вона брала участь у схемі постачання медичних препаратів до Росії в обхід урядових заборон, маскуючи поставки під експорт до інших держав. Її підозрювали у пособництві державі-агресору та також помістили під варту. Заявниця стверджувала, що співпрацювала зі слідством, добровільно надала правоохоронцям доступ до свого телефону та не вчиняла жодних дій, які могли б свідчити про намір перешкодити розслідуванню.
Позиція ЄСПЛ
Аналізуючи справу першого заявника, Суд насамперед звернув увагу, що національні суди фактично поклали в основу своїх рішень тяжкість можливого покарання.
ЄСПЛ зазначив, що небезпека переховування не може оцінюватися виключно з огляду на суворість можливого покарання. Вона повинна визначатися з урахуванням інших обставин, які або підтверджують існування такого ризику, або свідчать про його незначність настільки, що він не може виправдовувати тримання особи під вартою.
Суд наголосив, що інкримінована заявникові форма колабораційної діяльності відповідно до українського законодавства належала до найменш тяжких різновидів цього злочину, а санкція передбачала можливість призначення штрафу як альтернативи позбавленню волі. За таких обставин посилання судів на суворість можливого покарання як основну підставу ризику втечі було особливо непереконливим.
ЄСПЛ зазначив, що національні суди не спростували аргумент заявника про те, що після деокупації території він тривалий час залишався за місцем проживання, хоча знав про кримінальне провадження та мав можливість залишити територію.
Також суди не навели переконливих підстав існування ризику незаконного впливу на свідків і навіть продовжували посилатися на нього після завершення їх допиту.
Суд наголосив, що апеляційний суд згодом додатково послався на ризик вчинення нового кримінального правопорушення, однак не навів жодних мотивів такого висновку, окрім посилання на можливе покарання.
Окрему увагу ЄСПЛ приділив тому, як українські суди використовували його практику.
Суд зазначив, що позитивно оцінює прагнення національних судів враховувати практику ЄСПЛ, однак висловив занепокоєння тим, що вони, ймовірно, неправильно зрозуміли окремі правові позиції Суду. Частина тверджень, які українські суди приписували рішенню у справі Letellier v. France, фактично відсутня у цьому рішенні та не відображає підхід ЄСПЛ щодо оцінки законності тримання особи під вартою.
Щодо другої заявниці Суд окремо проаналізував як наявність обґрунтованої підозри, так і підстави її подальшого тримання під вартою.
ЄСПЛ зазначив, що кримінально-правова норма про пособництво державі-агресору була новою і ще не мала сталої практики застосування. Попри окремі недоліки у мотивуванні органів слідства, не можна було дійти висновку, що використання цієї норми не мало розумного підґрунтя, а первинна підозра була свавільною. Тому порушення статті 5 § 1 Конвенції Суд не встановив.
Разом із тим Суд дійшов іншого висновку щодо продовження її тримання під вартою.
ЄСПЛ зазначив, що ризики втечі, впливу на свідків та знищення доказів були сформульовані судами занадто загально, тоді як істотні обставини справи залишилися поза увагою.
Суд наголосив, що національні суди не врахували беззаперечну співпрацю заявниці зі слідством протягом кількох місяців до її арешту та не навели жодних фактів, які б свідчили про спроби переховуватися або будь-яким чином впливати на перебіг розслідування.
ЄСПЛ також підкреслив, що навіть після повідомлення про підозру заявниця залишалася на волі та продовжувала виконувати процесуальні обов’язки, однак суди фактично проігнорували цю обставину при оцінці необхідності її подальшого тримання під вартою.
Керуючись вищевикладеним, ЄСПЛ одноголосно встановив порушення статті 5 § 3 Конвенції щодо обох заявників, визнавши, що їх тримання під вартою не ґрунтувалося на належних і достатніх підставах. Водночас щодо другої заявниці Суд не встановив порушення статті 5 § 1 Конвенції, оскільки первинна підозра за новою статтею Кримінального кодексу України не була свавільною.
Рішення підтверджує усталений підхід ЄСПЛ, що навіть у справах про злочини проти національної безпеки та в умовах воєнного стану суди повинні здійснювати індивідуальну оцінку кожного ризику, не обмежуючись загальними посиланнями на тяжкість обвинувачення чи суспільний інтерес.
«Судово-юридична газета» проаналізує ще одне рішення ЄСПЛ від 23 липня 2026 року у справі Kolesnyk and Smelnytskyy v. Ukraine (заяви № 24465/23 та № 25217/23), у якому Суд, навпаки, дійшов висновку, що тримання під вартою осіб, обвинувачених у злочинах проти національної безпеки, було належно обґрунтованим і не порушило статтю 5 § 3 Конвенції.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
