Чи має родина право на грошове забезпечення військовослужбовця після СЗЧ: рішення апеляційного суду
Восьмий апеляційний адміністративний суд розглянув апеляційну скаргу на рішення Рівненського окружного адміністративного суду у справі за позовом до військової частини про скасування наказу за результатами службового розслідування та поновлення виплати грошового забезпечення військовослужбовцю. Апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін, погодившись із законністю дій військової частини.
Суть справи
До суду звернулася донька військовослужбовця, яка просила визнати протиправним і скасувати наказ командира військової частини від 10 жовтня 2024 року, виданий за результатами службового розслідування, а також зобов'язати військову частину відновити нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцю з 18 вересня 2024 року.
Суд встановив, що військовослужбовець був зарахований до списків особового складу військової частини та призначений на посаду номера обслуги взводу протитанкових ракетних комплексів. 18 вересня 2024 року під час перевірки особового складу було виявлено його відсутність. За рапортом командира роти встановлено, що військовослужбовець самовільно, без доповіді командуванню, залишив позицію зі штатною зброєю, після чого його місцеперебування залишалося невідомим.
У зв'язку з цим командир військової частини призначив службове розслідування для з'ясування причин, обставин та умов самовільного залишення місця служби. За результатами службового розслідування було встановлено факт самовільного залишення позиції, після чого наказом від 10 жовтня 2024 року до військовослужбовця застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді суворої догани. Цим же наказом фінансово-економічній службі було доручено призупинити виплату грошового забезпечення з дня самовільного залишення місця служби — з 18 вересня 2024 року, а також не виплачувати премію та додаткову винагороду. Крім того, відповідним посадовим особам було доручено забезпечити повідомлення органу досудового розслідування про обставини, які можуть містити ознаки кримінального правопорушення.
Позивачка наполягала, що військовослужбовець не залишав місце служби самовільно, а зник безвісти під час виконання бойового завдання. Також вона стверджувала, що існують підстави для збереження за ним грошового забезпечення як за військовослужбовцем, який зник безвісти або міг перебувати в полоні. Саме тому, на її думку, наказ про припинення виплати грошового забезпечення є незаконним.
Позиція та висновки суду
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що військова частина діяла в межах повноважень і у спосіб, визначений Конституцією України, Законом «Про військовий обов'язок і військову службу», Законом «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, Порядком проведення службового розслідування у Збройних Силах України та Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям.
Колегія суддів зазначила, що службове розслідування було призначене відповідно до вимог законодавства після виявлення відсутності військовослужбовця та проведене з метою встановлення причин, обставин і ступеня його вини. Акт службового розслідування містив висновок про те, що військовослужбовець самовільно залишив позицію без доповіді командуванню та зі зброєю, а тому були наявні підстави для застосування дисциплінарного стягнення та прийняття відповідних фінансових рішень.
Суд окремо звернув увагу, що доводи позивачки про виконання військовослужбовцем бойового завдання не підтверджені жодними доказами. Матеріали справи не містять наказів чи бойових розпоряджень, які б свідчили про його перебування на виконанні бойового завдання саме 18 вересня 2024 року.
Також апеляційний суд визнав необґрунтованими твердження про можливе перебування військовослужбовця в полоні. Суд встановив, що відповідно до листів Служби безпеки України, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та ДП «Український національний центр розбудови миру» відомості про перебування військовослужбовця в полоні або про його місцеперебування відсутні. Отже, підстав застосовувати спеціальні гарантії щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, які перебувають у полоні або зникли безвісти, суд не встановив.
Суд детально проаналізував норми Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», які гарантують збереження грошового забезпечення за військовослужбовцями, захопленими в полон, інтернованими у нейтральних державах або зниклими безвісти. Водночас колегія суддів наголосила, що ці гарантії не поширюються на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військову частину чи місце служби або дезертирували. Аналогічні положення містяться у Порядку виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, затвердженому постановою Кабінету Міністрів №884.
Апеляційний суд зазначив, що законодавством передбачено право членів сімей військовослужбовців, які зникли безвісти, на отримання грошового забезпечення лише за умови відсутності встановлених законом підстав для припинення таких виплат. Однією з таких підстав є самовільне залишення військової частини або місця служби. Саме тому для правильного вирішення спору ключове значення мало встановлення фактичних обставин зникнення військовослужбовця.
Колегія суддів дійшла висновку, що службовим розслідуванням належним чином встановлено факт самовільного залишення військовослужбовцем місця служби. Позивачка не надала належних і допустимих доказів, які б спростовували висновки службового розслідування або підтверджували виконання військовослужбовцем бойового завдання на момент його зникнення. Також матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували його перебування у полоні чи офіційне визнання безвісно зниклим у порядку, визначеному законодавством.
За таких обставин справи № 460/21782/25 апеляційний суд погодився, що після самовільного залишення місця служби відсутні правові підстави для виплати військовослужбовцю грошового забезпечення, премії та додаткової винагороди починаючи з 18 вересня 2024 року. Суд зазначив, що наказ командира військової частини про призупинення таких виплат відповідає вимогам Закону «Про військовий обов'язок і військову службу», Закону «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також Порядку виплати грошового забезпечення, затвердженого наказом Міністерства оборони №260.
Окремо колегія суддів звернула увагу, що оскаржуваний наказ є актом індивідуальної дії разового застосування, який був реалізований шляхом виконання. Суд послався на усталену практику Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої після виконання такого акта його скасування не допускається, оскільки це суперечило б принципу правової визначеності та гарантіям стабільності правовідносин.
Апеляційний суд також зазначив, що доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, однак не спростовують встановлених обставин справи та не свідчать про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. При цьому колегія суддів врахувала практику Європейського суду з прав людини щодо обов'язку суду мотивувати свої рішення, зазначивши, що суд не зобов'язаний надавати окрему відповідь на кожен аргумент сторін, якщо загальна мотивація рішення дає змогу зрозуміти підстави його ухвалення.
У підсумку Восьмий апеляційний адміністративний суд залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду — без змін, визнавши, що військова частина діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією України і законами України, а підстав для скасування наказу про результати службового розслідування та відновлення виплати грошового забезпечення не встановлено.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
