Судова практика розгляду спорів за позовами Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Олена Седлер,
адвокат ЮФ «САЛКОМ»

Станом на сьогоднішній день 88 банків перебувають у процедурі ліквідації. Щодо майже 30 банків тривають судові спори про відшкодування шкоди з пов’язаних з банком осіб у порядку ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон №4452-VI), положеннями якої передбачено, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов’язаної з баком особи, дії чи бездіяльність якої призвели до заподіяння шкоди, з вимогою про її відшкодування.

Ця категорія спорів відносно нова, тому судова практика з цього питання перебуває в процесі формування, а розгляд справ по суті ускладнений рядом процесуальних аспектів, що потребують вирішення.

З позитивів слід відзначити те, що вже вирішеним є питання юрисдикції даних спорів. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №757/75149/17-ц, спори за позовом Фонду до відповідачів як пов’язаних у розумінні ст. 52 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі — Закон №2121-ІІI) осіб віднесено до юрисдикції господарських спорів.

Ще до недавнього часу вказані позови до пов’язаних з банком осіб пред’являлися Фондом у порядку цивільного судочинства. Станом на сьогодні провадження, відкриті судами за правилами ЦПК України, стосовно ряду банків, у тому числі ПАТ «Реал Банк», ПАТ «Банк Денмарк», ПАТ «Даниель», ПАТ «КБ «Експобанк», закриті, і дана категорія спорів розглядається господарськими судами, що є абсолютно виправданим з огляду на предмет спору та характер правовідносин.

Двома актуальними процесуальними питаннями залишаються порушення правил об’єднання позовних вимог, що стало підставою повернення позовних заяв у порядку п. 2 ч. 5 ст. 174 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), та їх підписання неуповноваженими особами, з огляду на що ряд позовів було залишено без розгляду (п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК).

Щодо повернення позовних заяв з підстав порушення правил об’єднання позовних вимог позицію висловлено Касаційним господарським судом Верховного Суду у постанові від 15.02.2019 у справі №910/11811/18. Суд дійшов висновку, що кожна з вимог про стягнення шкоди до певного кола відповідачів є самостійною вимогою, вони не пов’язані ні підставами виникнення, ні поданими доказами, ні суб’єктним складом, а також не є основними і похідними одна стосовно одної, оскільки від задоволення одних не залежить задоволення інших.

Таке рішення мотивоване тим, що шкода, яку просить стягнути Фонд, заподіяна внаслідок надання кредитів за різними кредитними операціями, в рамках яких були укладені окремі правочини з кожним із відповідних позичальників, ці операції забезпечені самостійними заставами. Кожна кредитна операція є самостійним правовідношенням, що є підставою для виникнення цивільних прав і обов’язків, а тому порушення, які були допущені як при його укладенні, так і при виконанні, утворюють окремий склад цивільно-правового правовідношення, що характеризуються самостійними цивільно-правовими наслідками, а обставини вчинення кожної з банківських операцій засвідчуються доказами, які не є пов’язаними між собою (кредитні договори, договори забезпечення тощо).

Чи буде таке роз’єднання позовних вимог раціональним та чи сприятиме ефективному розгляду даної категорії справ, покаже час.

Щодо залишення позовних заяв Фонду без розгляду по причині їх подання та підписання неуповноваженими особами (п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК) слід зазначити наступне.

Практично у усіх випадках з позовом про відшкодування збитків до суду звертається безпосередньо Фонд, оскільки з моменту запровадження в банку тимчасової адміністрації (ліквідації) Фонд набуває повноважень органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій та може діяти особисто або шляхом делегування своїх повноважень (всіх або частини) відповідній уповноваженій особі (ст. 37 Закону №4452-VI). При цьому слід зазначити, що банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Внаслідок делегування Фондом своїх повноважень ліквідатора конкретного банка визначеній ним уповноваженій особі саме остання одноосібно набуває повноважень органу управління банку та з метою їх реалізації має право, у тому числі, заявляти та підписувати від імені банку позови до суду. Натомість Фонд хоч і залишається носієм законодавчо закріплених за ним повноважень органу управління банку, тобто відповідних повноважень не втрачає, проте на період делегування втрачає правомочності з їх реалізації, якими на цей період наділяється виключно уповноважена особа Фонду. В іншому випадку одночасна реалізація вказаних повноважень як Фондом безпосередньо, так і уповноваженою особою Фонду означатиме існування одночасно двох окремих органів управління юридичної особи з тотожним змістом повноважень та функцій, у тому числі представництва юридичної особи, що суперечить змісту положень ст. 34, 37, 47 Закону №4452-VI.

Враховуючи наведене, Фонд безпосередньо може реалізувати законодавчо визначені повноваження органу управління конкретного банку тільки у випадку, якщо такі повноваження не були ним делеговані уповноваженій особі або раніше делеговані повноваження уповноваженої особи були відкликані Фондом.

За наведених обставин вказані позови повинні подаватись та підписуватись безпосередньо уповноваженою особою Фонду у разі, якщо такі повноваження були делеговані останній та не відкликані Фондом. А Фонд як юридична особа, у свою чергу, на період делегування повноважень позбавлений можливості їх реалізації, а отже, не має права звертатися особисто до суду з позовом від імені банку та підписувати його.

Станом на сьогодні є ряд ухвал господарських судів про залишення таких позовних заяв Фонду без розгляду, зокрема, у справах №910/1088/18, №910/11514//18, №910/11/20/18 та інших. Справа №910/12208/18 розглянута судом апеляційної інстанції з викладенням відповідної позиції у постанові від 10.10.2018, що оскаржена Фондом до Касаційного господарського суду Верховного Суду. Розгляд справи касаційною інстанцією призначено на 04.04.2019. Отже, очікуємо оприлюднення результатів розгляду та остаточного вирішення даного процесуального питання.

Цікавою є практика щодо розгляду таких справ по суті. Вже є два рішення з розгляду справ судом першої інстанції, зокрема, у справі №910/11027/18 щодо ПАТ «АТ Укоопспілка» та у справі №910/11371/18 щодо ПАТ «Легбанк», оприлюднене 02.04.2019. В обох випадках у позові про відшкодування шкоди з пов’язаних з банком осіб Фонду відмовлено.

Проводячи аналогію вказаних рішень, слід визначити декілька аспектів, що стали підставою для відмови у позов. Основним мотивом рішень є недоведення у даній категорії спорів складу цивільного правопорушення, оскільки Фондом документально не підтверджено жодного елементу цивільно-правової відповідальності; не доведено розмір шкоди; вину осіб, які визначені відповідачами; причинно-наслідковий зв'язок між їх діями і визначеною Фондом сумою шкоди тощо. Не доведено Фондом також порушення відповідачами норм банківського законодавства при укладенні та виконанні спірних правочинів, що стали підставою для звернення Фонду з позовом про відшкодування шкоди.

Також акцентовано увагу на те, що Закон не має зворотної дії у часі. Підставами покладення відповідальності на відповідачів Фонд визначає положення ч. 5 та 6 ст. 58 Закону, тоді як відповідальність пов’язаних з банком осіб, зокрема членів комітетів та інших структурних підрозділів банку, була встановлена ч. 5 ст. 58 Закону лише з 02.03.2015. Отже, така відповідальність не була передбачена на момент виконання відповідачами посадових/службових обов'язків та укладення спірних правочинів, а переважна більшість банків уже перебували у процедурі ліквідації.

Також слід відзначити, що ч. 5 ст.58 Закону №2121-ІІI передбачала відповідальність лише власників істотної участі та керівників банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) та покладалася за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку. Ч. 6, що передбачала відповідальність пов’язаних з банком осіб, дії або бездіяльність яких призвели до завдання банку шкоди, ст. 58 була доповнена теж тільки 02.03.2015.

За наведених обставин суди дійшли висновку, що позовні вимоги обґрунтовані нормами права в редакціях, яких не існувало на момент спірних відносин, а тому застосування відповідальності (відшкодування шкоди) в обсязі (всім своїм майном), що не була передбачена законом на час спірних правовідносин, є неправомірним та не може бути застосовано, оскільки закон не має зворотної дії.

Крім того, в обох рішеннях зазначено про передчасність даних спорів, оскільки на момент розгляду справ судами ще триває процедура ліквідації банків, відбувається реалізація їх активів та погашення вимог кредиторів, а отже, до закінчення ліквідаційної процедури відсутні правові підстави стверджувати про завдану банкам шкоду.

Посилання Фонду на фіктивність боржників, заставодавців та емітентів цінних паперів, на завідому збитковість укладених правочинів та їх економічну необґрунтованість є свого роду лозунгами, оскільки не підтверджені належними засобами доказування, зокрема, не доведено порушення норм банківського законодавства при укладенні правочинів, не подано доказів виявлення правочинів нікчемними в порядку ст. 38 Закону №4452-VI, не подано позовів про визнання таких договорів недійсними, а фіктивність товариства, в свою чергу, має бути визнана в судовому порядку в рамках кримінального провадження.

Підлягало судовому дослідженню в обох справах також ототожнення Фондом понять «шкода» та «недостатність майна» для погашення вимог кредиторів, що, у свою чергу, визначено як різницю між розміром зобов’язань банку відповідно до затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів та оціночною вартістю ліквідаційної маси, тоді як під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність банку провести витрати на відновлення чи придбання або провести зайві грошові виплати, що виникли внаслідок неправомірних дій чи бездіяльності відповідачів. За наведених обставин належних доказів на підтвердження заявленого розміру шкоди, як зазначено у рішеннях суду, Фондом не надано. 

Окремо слід зазначити щодо строків позовної давності. З цього приводу у рішеннях вказано, що перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку зі спливом позовної давності (за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення).

За наведених обставин розуміння правової природи та суті даної категорії спорів, а також процесуальних аспектів їх розгляду та вирішення сприятиме ефективному та більш швидкому захисту порушених прав.