Рішенням Конституційного Суду колишнім прокурорам не повернуті посади, але констатовано неконституційність припису закону та наголошено на праві відшкодування моральної та майнової шкоди – суддя-доповідач Олег Первомайський

1 березня 2023 року Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення (1-р (II)/2023) у справі за конституційною скаргою колишнього прокурора Генеральної прокуратури України Сергія Василенка.

Предметом конституційного контролю у цій справі був лише пункт 6 розділу ІІ “Прикінцеві і перехідні положення” Закону України № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113). Важливо, що інші приписи Закону № 113, зокрема ті, що визначають умови та порядок проведення атестації прокурорів, у цьому конституційному провадженні не перевірялись. 

Сергій Василенко працював в органах прокуратури з 1998 року. Генеральний прокурор 4 листопада 2019 року своїм наказом звільнив Сергія Василенка з посади прокурора на підставі статті 9 Закону «Про прокуратуру» та підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону 113-IX.

Фактично, йдеться про звільнення прокурора внаслідок неподання ним у встановлений строк заяви про намір пройти атестацію для подальшої роботи в органах прокуратури, оскільки реформа прокуратури, яка розпочалась у 2019 році, передбачала, що зайняти посаду в новостворених Офісі Генерального прокурора, в обласних та окружних прокуратурах, прокурор міг лише після виконання низки умов, передусім, успішного проходження атестації.

Сергій Василенко оскаржив зазначений наказ Генерального прокурора в судах загальної юрисдикції й після вичерпання національних засобів юридичного захисту звернувся з конституційною скаргою до Конституційного Суду.

Розв'язуючи цю справу, Другий сенат Конституційного Суду України (суддя-доповідач Олег Первомайський), зокрема, зазначив, що «забезпечення державою належних гарантій від незаконного звільнення прокурора, діяльність якого пов’язана з функціонуванням системи правосуддя, є не лише елементом статусу прокурора, а й однією з передумов реалізації конституційного права на судовий захист».

У рішенні також зазначено, що «Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, що є нормативними актами, не може звільняти окремого працівника або певні категорії працівників та повідомляти їх про можливе майбутнє звільнення». Звільнення ж особи можливе на підставі не закону, а «лише індивідуального акта права, повноважень щодо ухвалення якого Верховна Рада України не має».

Другий сенат Конституційного Суду України підкреслив, що хоча оспорюваний припис не можна вважати індивідуальним актом права, яким прокурора було звільнено з посади прокурора, він все ж «має ознаки акта правозастосування, оскільки в ньому констатовано, що суб’єкт права на конституційну скаргу та всі інші прокурори з дня набрання чинності цим Законом вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади».

Серед прокурорів, які у 2019 році втратили посади через небажання писати заяву про намір пройти атестацію, рішення Конституційного Суду викликало чималий резонанс. Дехто з колишніх прокурорів навіть дійшов висновку, що рішення Другого сенату КСУ відкриває шлях для поновлення прокурорів на посадах. 

Втім, наскільки таке трактування рішення КСУ відповідає дійсності, яким є механізм його виконання та які правові наслідки має рішення КСУ в цілому, в ексклюзивному коментарі «Судово-юридичній газеті» розповів суддя-доповідач Олег Первомайський.

 Первомайський Олег Олексійович, суддя Конституційного Суду України

Потрібно розуміти, що рішення Другого сенату Конституційного Суду України № 1-р (ІІ)/2023 від 1 березня 2023 року не повертає той стан речей, що існував до звільнення автора конституційної скарги з посади прокурора у 2019 році.

Тобто, це Рішення Конституційного Суду України не повертає та й не може повернути заявнику його колишню посаду, оскільки Генеральної прокуратури України як функціонуючого органу прокуратури вже не існує. Не може це рішення Конституційного Суду України надати заявнику й посаду в Офісі Генерального прокурора, оскільки заявник не лише не працював у цьому органі, а й навіть відмовився від подання заяви для проходження атестації для можливого зайняття посади прокурора.

Однак, у рішенні Другого сенату Конституційного Суду України № 1-р (II)/2023 констатовано невідповідність низці приписів Конституції України оспорюваного припису Закону № 113 та вкотре закцентовано увагу на тому, що держава має забезпечити дієвість припису частини третьої статті 152 Основного Закону України за яким матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку. Виплата такого відшкодування є можливо єдиним ефективним способом захисту заявників у подібних ситуаціях.

На підставі зазначеного припису Конституції України та рішення Другого сенату Конституційного Суду України № 1-р (II)/2023 заявник має право на відшкодування завданої йому неконституційним актом шкоди. Повноваження щодо встановлення факту завдання шкоди, виду такої шкоди, розміру відшкодування мають національні суди, що звісно потребує від заявника звернення до суду у порядку, визначеному відповідним процесуальним законом.

Звісно, унормувати відносини з відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої приписом Закону №113, що визнаний неконституційним, може й Верховна Рада України.

Окремо зазначу, що у провадженні Великої палати Конституційного Суду України є так звана «велика справа» предметом конституційного контролю в якій є Закон № 113 у цілому, відкрита за конституційним поданням 50 народних депутатів від 18 березня 2020 року.

У провадженні Сенатів Конституційного Суду України є й інші конституційні провадження, в яких заявники - колишні прокурори, оскаржують окремі приписи Закону № 113.

Автор: В’ячеслав Хрипун

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.