ЄСПЛ пояснив, коли відсутність адвоката у цивільних спорах порушує статтю 6 Конвенції
Доступ до правосуддя є ключовим елементом права на справедливий суд. Проте у цивільних спорах це право часто стикається з фінансовим бар’єром, де участь адвоката є платною, а держава не завжди компенсує ці витрати.
Питання про обов’язок держави надавати правову допомогу у цивільних справах формується на перетині національного законодавства та стандартів ЄСПЛ.
Конституційна база закладена у ст. 59 Конституції України, яка гарантує право на професійну правничу допомогу. Водночас ця норма не встановлює автоматичного обов’язку держави забезпечувати адвоката у всіх категоріях справ.
Основним актом є Закон України «Про безоплатну правову допомогу», який передбачає:
- первинну правову допомогу — надання правової інформації; консультації, роз’яснення; складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру); надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правничої допомоги та медіації.
- вторинну правову допомогу — захист, представництво в суді, складання процесуальних документів.
Водночас доступ до вторинної правової допомоги обмежений як за суб’єктним критерієм (визначеним законом колом осіб), так і за предметом справи, що означає відсутність універсального доступу до представництва у цивільних спорах.
Цивільний процесуальний кодекс України також не містить загального правила про обов’язкову участь адвоката у цивільних справах (за винятком окремих категорій, де представництво має здійснювати адвокат).
Таким чином, на рівні закону, наразі — це не універсальний обов’язок держави.
Аналізуючи практику Верховного Суду можна дійти висновку, що він частіше виходить з того, що держава гарантує право на звернення за правничою допомогою, але не гарантує її фактичне надання у кожному випадку.
Практика ЄСПЛ
Водночас практика ЄСПЛ формує більш гнучкий, але водночас вимогливий підхід.
У рішенні у справі Airey v. Ireland Суд дійшов висновку, що право на доступ до суду (ст. 6 Конвенції) має бути не формальним, а реальним і ефективним. В Ірландії не існувало системи безоплатної правової допомоги у цивільних справах і заявниця не мала фінансової можливості оплатити адвоката. Формально вона могла звернутись до суду самостійно, але фактично — це було нереалістично через складність процесу.
Суд підкреслив, що якщо без юридичної допомоги особа не здатна ефективно реалізувати своє право, держава повинна забезпечити такий доступ — зокрема, через механізми правової допомоги.
Інший показовий приклад — справа Steel and Morris v. the United Kingdom. У ній ЄСПЛ встановив, що відсутність безоплатної правової допомоги у надзвичайно складному та тривалому дифамаційному процесі (де однією зі сторін була велика корпорація) призвела до порушення принципу рівності сторін (equality of arms) та права на справедливий суд. Суд підкреслив, що хоча держава не зобов’язана надавати правову допомогу у всіх цивільних спорах, у конкретних обставинах справи — з огляду на складність, значення спору та дисбаланс ресурсів сторін — її відсутність зробила захист заявників неефективним.
Протилежного висновку ЄСПЛ дійшов у справі McVicar v. the United Kingdom. Суд визнав, що відсутність безоплатної правової допомоги у дифамаційному спорі сама по собі не порушує ст. 6 Конвенції. Вирішальним є те, чи був заявник фактично позбавлений можливості ефективно захищати себе самостійно.
У цій справі ЄСПЛ звернув увагу, що заявник був освіченим журналістом, мав певний досвід, частково користувався юридичною допомогою, а процесуальні правила були достатньо чіткими. Відтак Суд дійшов висновку, що він міг належно представити свій захист, а негативні наслідки (зокрема, виключення доказів) були пов’язані насамперед із недотриманням процесуальних вимог, а не з відсутністю адвоката.
Отже, ЄСПЛ не вимагає автоматичного надання адвоката у цивільних спорах, але прямо пов’язує це питання з реальністю доступу до правосуддя.
Основна проблема української системи полягає в тому, що доступ до безоплатної правової допомоги визначається переважно соціальним статусом людини, а не складністю самої справи. У результаті виникають ситуації, коли особа формально не підпадає під критерії отримання допомоги, фактично не має коштів на адвоката і водночас об’єктивно не здатна самостійно ефективно захистити свої права в суді..
Таким чином, підсумуємо, що держава не зобов’язана забезпечувати правову допомогу у кожному цивільному спорі — це чітко випливає як із національного законодавства, так і з практики судів. Водночас цей обов’язок виникає тоді, коли без такої допомоги право на суд стає формальним і неефективним.
Практика ЄСПЛ завжди є актуальною, тому додатково пропонуємо ознайомитися із матеріалами «Судово-юридичної газети», а саме як ЄСПЛ підтвердив, що довічне ув’язнення без реального перегляду, навіть із помилуванням через 40 років, порушує статтю 3 Конвенції. Також як ЄСПЛ визнав незаконним обшук через розмиту ухвалу, що дає слідчим необмежену свободу розсуду. А ще як ЄСПЛ визнав естонську систему довічного ув’язнення такою, що порушує права людини через «обнулення» термінів.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
