Чоловік дійшов до Верховного Суду, щоб підтвердити утримання трьох дітей для відстрочки від мобілізації: чому йому відмовили

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу щодо встановлення факту перебування чоловіка на утриманні трьох неповнолітніх дітей, а також проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Заявник звернувся до суду для підтвердження юридичних фактів, які, на його думку, були необхідні для оформлення документів, пов'язаних із реалізацією прав, передбачених законодавством під час дії воєнного стану.

Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у встановленні факту перебування заявника на утриманні трьох неповнолітніх дітей. При цьому суд касаційної інстанції детально роз'яснив умови встановлення такого юридичного факту, вимоги до доказування та межі застосування окремого провадження.

Фабула справи

У травні 2024 року заявник звернувся до суду із заявою про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Він просив встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу із жінкою, з якою фактично проживав із березня 2021 року, а також факт перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей. Заявник зазначав, що встановлення цих фактів необхідне йому для отримання правової підстави для періодичного перетину державного кордону України під час дії воєнного стану.

З матеріалів справи вбачається, що раніше заявник перебував у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням суду. У цьому шлюбі народилася донька. Після розірвання шлюбу іншим рішенням суду було визначено розмір аліментів, які заявник сплачував на її утримання у твердій грошовій сумі.

Починаючи з березня 2021 року заявник почав проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу з іншою жінкою. За його твердженням, вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет та фактично виконували права й обов'язки подружжя. На момент початку спільного проживання жінка вже мала неповнолітнього сина. Відомості про його батька були внесені до свідоцтва про народження за заявою матері, а чоловік, записаний батьком дитини, участі у її вихованні та матеріальному забезпеченні не брав.

Заявник стверджував, що фактично забезпечував цього хлопчика, ставився до нього як до рідного сина, забезпечував його матеріальне утримання, оплачував навчання, спільно проживав із ним та його матір'ю, брав активну участь у вихованні й забезпеченні потреб дитини.

Крім того, у заявника та його цивільної дружини народилася спільна донька. Після її народження мати перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у зв'язку з чим, за твердженням заявника, саме він здійснював матеріальне забезпечення сім'ї та утримував двох дітей, які проживали разом із ним. Одночасно він продовжував виконувати рішення суду щодо сплати аліментів на доньку від попереднього шлюбу. Саме з цих підстав він просив встановити факт перебування на його утриманні всіх трьох неповнолітніх дітей.

До матеріалів справи були долучені довідки про фактичне проживання заявника разом із цивільною дружиною та дітьми, акти обстеження місця проживання, свідоцтва про народження дітей, документи щодо сплати аліментів, довідки про доходи заявника та його співмешканки, а також інші документи, якими заявник намагався підтвердити здійснення ним матеріального забезпечення дітей.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Справа неодноразово розглядалася судами.

Спочатку Черкаський районний суд закрив провадження у справі, вказавши, що питання оформлення документів про перебування дітей на утриманні може бути вирішене у позасудовому порядку, а за захистом порушеного права заявник має право звернутися до адміністративного суду. Проте Черкаський апеляційний суд скасував цю ухвалу та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

За результатами нового розгляду Черкаський районний суд відмовив у задоволенні заяви.

Суд зазначив, що заявник не підтвердив належними та допустимими доказами існування підстав для встановлення факту перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей.

Щодо доньки від попереднього шлюбу суд виходив із того, що заявник виконує рішення суду про сплату аліментів у мінімальному розмірі, передбаченому частиною другою статті 182 Сімейного кодексу України. При цьому він не довів, що саме ці кошти є для дитини основним джерелом засобів до існування, що є необхідною умовою для встановлення факту перебування особи на утриманні.

Стосовно сина співмешканки суд звернув увагу, що ця дитина не є дитиною заявника. Також не було надано доказів того, що саме заявник забезпечує її матеріальне утримання у такому обсязі, який дозволяє вважати його основним джерелом засобів існування дитини. Крім того, заявник не довів відсутність інших осіб, на яких законом покладено обов'язок щодо утримання цієї дитини, або неможливість виконання ними такого обов'язку. Суд наголосив, що саме по собі добровільне надання матеріальної допомоги дитині не означає її перебування на утриманні особи у розумінні статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Щодо спільної доньки заявника та його співмешканки суд зазначив, що встановлення факту утримання лише однієї дитини не матиме самостійного юридичного значення з огляду на мету звернення до суду. Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення факту утримання ще двох дітей, встановлення факту утримання лише спільної дитини не призведе до виникнення у заявника тих правових наслідків, на досягнення яких він розраховував.

Також суд першої інстанції відмовив у встановленні факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, зазначивши, що з огляду на визначену заявником мету звернення до суду встановлення цього факту саме по собі не надасть йому права на перетин державного кордону.

Черкаський апеляційний суд погодився з такими висновками.

Апеляційний суд звернув увагу, що заявник оскаржив рішення лише в частині відмови у встановленні факту перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей. Частина рішення щодо відмови у встановленні факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не була предметом апеляційного перегляду, оскільки після ухвалення рішення суду першої інстанції заявник та його співмешканка зареєстрували шлюб.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що рішення місцевого суду в частині відмови у встановленні факту перебування заявника на утриманні трьох неповнолітніх дітей є законним та обґрунтованим, а наведені заявником аргументи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Правові висновки Верховного Суду

Переглядаючи справу № 707/1353/24, Верховний Суд насамперед звернув увагу на межі касаційного перегляду. Колегія суддів зазначила, що рішення суду першої інстанції було оскаржене виключно в частині відмови у встановленні факту перебування заявника на утриманні трьох неповнолітніх дітей. Саме в цих межах справу розглядав і апеляційний суд. Відтак, відповідно до статті 400 ЦПК України, касаційний суд також перевіряв законність судових рішень лише щодо цих вимог.

Верховний Суд нагадав, що окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в якому суд підтверджує наявність або відсутність юридичних фактів, необхідних для охорони прав та інтересів особи або створення умов для реалізації нею своїх прав. Водночас справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, можуть розглядатися судом лише за наявності визначених законом умов. Зокрема, факт повинен породжувати юридичні наслідки, його встановлення не має бути пов'язане з вирішенням спору про право, заявник не повинен мати іншої можливості отримати документ, який посвідчує відповідний факт, а законодавством не має бути передбачено іншого порядку його встановлення. Ці правові підходи вже сформульовані Великою Палатою Верховного Суду.

Суд також зазначив, що юридичними є факти, з якими норма права пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Саме тому під час розгляду заяв про встановлення юридичних фактів суд має насамперед оцінювати, чи матиме встановлення такого факту відповідні правові наслідки для заявника.

Верховний Суд окремо роз'яснив поняття перебування фізичної особи на утриманні. Діти можуть вважатися такими, що перебувають на утриманні особи, якщо вони фактично перебувають на її повному утриманні або отримують від неї допомогу, яка є для них постійним і основним джерелом засобів існування. Саме ця обставина має підтверджуватися належними та допустимими доказами. Такими доказами можуть бути, зокрема, документи про склад сім'ї, спільне проживання, довідки про доходи, банківські виписки, чеки, квитанції про оплату навчання, лікування чи інших витрат, договори, показання свідків, фотографії, відеоматеріали та інші докази, які дають можливість встановити реальне матеріальне забезпечення утриманця.

Колегія суддів підкреслила, що метою встановлення будь-якого юридичного факту є можливість реалізації певного права, передбаченого законодавством. Водночас судове рішення, ухвалене в порядку окремого провадження, саме по собі не підтверджує наявність у заявника відповідного суб'єктивного права, а лише встановлює чи не встановлює певний юридичний факт. При цьому питання про юридичне значення такого факту вирішується з урахуванням мети звернення особи до суду.

Оцінюючи обставини цієї справи, Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій щодо відмови у встановленні факту перебування на утриманні сина дружини від попередніх відносин. Суд зазначив, що ця дитина не є дитиною заявника, а матеріали справи не містять належних доказів того, що заявник здійснював її повне матеріальне забезпечення або що його допомога була для дитини постійним і основним джерелом засобів існування. Сам факт спільного проживання із матір'ю дитини та добровільного надання певної матеріальної допомоги не означає перебування цієї дитини на повному утриманні заявника у розумінні статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Стосовно спільної доньки заявника Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що встановлення факту її утримання саме по собі не матиме для заявника юридичного значення з огляду на визначену ним мету звернення до суду. Суд зазначив, що утримання чоловіком лише однієї неповнолітньої дитини саме по собі не породжує тих правових наслідків, на досягнення яких посилався заявник, а тому встановлення такого факту не призведе до ефективного захисту або визнання бажаного права.

Разом із тим Верховний Суд звернув увагу на один із висновків судів попередніх інстанцій щодо доньки заявника від попереднього шлюбу. Колегія суддів визнала помилковим твердження судів про те, що заявник не надав доказів здійснення її утримання. Верховний Суд зазначив, що заявник сплачував аліменти на виконання судового рішення, а тому висновок про повну відсутність доказів утримання цієї дитини є неправильним. Водночас ця помилка не вплинула на правильність остаточного вирішення справи, оскільки заявник загалом не довів підстав для встановлення юридичного факту перебування на його утриманні трьох неповнолітніх дітей.

Колегія суддів дійшла висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій повно й всебічно дослідили обставини справи, належним чином оцінили подані докази та обґрунтовано встановили відсутність належних і допустимих доказів, які підтверджували б перебування трьох неповнолітніх дітей на утриманні заявника. Саме тому відмова у задоволенні заяви є законною та обґрунтованою.

Верховний Суд також окремо звернув увагу на власну усталену практику, відповідно до якої справи про встановлення факту перебування дітей на утриманні взагалі не можуть розглядатися в порядку окремого провадження, оскільки встановлення такого факту безпосередньо впливає на права та інтереси іншого з батьків. У таких випадках спір повинен вирішуватися в позовному провадженні із залученням іншого з батьків як відповідача. Разом із тим касаційний суд зазначив, що помилковий розгляд цієї справи в порядку окремого провадження сам по собі не є достатньою підставою для скасування законних по суті судових рішень, оскільки це призвело б до надмірного формалізму у застосуванні процесуального закону. Крім того, заявник не посилався на цю обставину як на підставу касаційного оскарження.

Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги про дискримінаційне ставлення до заявника, зазначивши, що суди не заперечували його право на оформлення відстрочки від мобілізації. Натомість предметом розгляду було виключно питання доведеності факту перебування трьох дітей на його утриманні, а необхідних доказів цього заявник не надав. Також безпідставними визнано доводи про те, що апеляційний суд переглянув частину рішення, яка не була предметом апеляційного оскарження. Матеріали справи підтверджують, що апеляційний перегляд здійснювався виключно в межах доводів апеляційної скарги.

Окремо Верховний Суд відмовився формувати новий правовий висновок щодо застосування пункту 3 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Порядку проведення призову під час мобілізації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів № 560, а також статті 38 Закону України «Про пенсійне забезпечення». Суд зазначив, що предметом розгляду у цій справі не було застосування зазначених норм матеріального права, а висновки судів ґрунтувалися виключно на недоведеності заявником обставин, на які він посилався. Тому підстав для формування нового правового висновку Верховний Суд не вбачив.

У підсумку Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення Черкаського районного суду та постанову Черкаського апеляційного суду в частині відмови у встановленні факту перебування заявника на утриманні трьох неповнолітніх дітей — без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.