Чи може суддя оскаржити рішення ВККС стосовно невдалого кваліфоцінювання: позиція Великої Палати Верховного Суду

Рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення.

З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 1 грудня 2022 року по справі №9901/926/18, яка була розпочата за позовом судді.

Обставини справи

У листопаді 2019 року суддя Жанна Максюта звернулася з позовом до ВККС, у якому просила визнати:

- що 25 жовтня 2018 року, коли вона проходила кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді судді Апеляційного суду Дніпропетровської області, ВККС діяла неправомірно, незаконно та безпідставно визнала її такою, що не відповідає займаній посаді;

- незаконним та скасувати рішення ВККС від 25 жовтня 2018 року за наслідками кваліфоцінювання.

На думку позивачки, процедура, за якою проводилось кваліфікаційне оцінювання на відповідність її займаній посаді судді, не відповідала міжнародним стандартам і не була врегульована на належному рівні.

Касаційний адміністративний суд Верховного Суду рішенням від 4 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовив повністю.

КАС ВС виходив з того, що ВРП 20 липня 2021 року ухвалила рішення, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення  Жанни Максюти з посади судді на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції. На час ухвалення оскаржуваного рішення позивачка продовжувала здійснювати правосуддя, отримувати суддівську винагороду; вимог про відшкодування шкоди, спричиненої протиправними діями відповідача, не заявляла і про такі наміри суд не повідомила.

Суд зазначив також, що підстави оскарження до суду дій і рішення відповідача зводяться лише до незгоди з такими і мають на меті констатацію їх протиправності за відсутності доведеного реального виправданого інтересу в такій констатації.

КАС ВС виснував, що ані оскаржувані дії відповідача, ні оскаржуване рішення не тягнуть порушення жодних юридичних прав позивачки чи виникнення для неї небажаних обов`язків, не спричиняють інших негативних наслідків.

Жанна Максюта не примирилася з цим рішенням суду та звернулася до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою.

Зазначає, що стаття 5 КАС України та стаття 88 Закону № 1402-VIII передбачають можливість оскаржити рішення ВККС, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, а суд своєю чергою на виконання вимог статей 2, 5 КАСУ повинен був розглянути позов та захистити порушені права особи, яка звернулася до суду.

Вважає, що Комісія порушила її право на здійснення кваліфікаційного оцінювання її як судді неупередженим складом ВККС, визначеним без порушень у встановленому порядку, який об`єктивно й очікувано мав провести кваліфікаційне оцінювання з урахуванням всіх наданих письмових та усних пояснень. І таке право не буде відновлено, допоки не буде надано відповідної правової оцінки порушенням процедури оцінювання Комісії, не буде скасоване рішення Комісії та не спростовані наведені в ньому висновки.

Наголошує, що оцінка ВРП, яку в межах своєї компетенції надала ВРП оспореному рішенню ВККС про рекомендацію про звільнення позивачки, жодним чином не вирішує питання про визнання незаконними дій Комісії та ухваленого нею рішення. ВРП не надала оцінки тим порушенням, які вчинила ВККС під час процедури кваліфікаційного оцінювання позивачки як судді, та не визнала оскаржуване рішення Комісії протиправним.

Позиція ВП ВС

Велика Палата Верховного Суду дослідила матеріали справи, уяснила доводи апеляційної скарги і дійшла висновку про таке.

Президент Указом від 14 жовтня 2002 року призначив Ж. Максюту на посаду судді Кіровського районного суду Дніпропетровська строком на п`ять років, а Указом від 15 лютого 2007 року перевів її в межах п`ятирічного строку на посаду судді апеляційного суду Дніпропетровської області.

1 лютого 2018 року ВККС призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, судді апеляційного суду Дніпропетровської області Жанни Максюти.

Рішенням від 11 червня 2018 року Комісія затвердила результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Іспит», складеного 19 березня 2018 року, зокрема, позивачки та допустила її до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди». Із цього рішення вбачається, що Жанна Максюта склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 76,5 балів. За результатами виконаного практичного завдання набрала 99,5 балів. На етапі складання іспиту суддя загалом набрала 176 балів, тобто подолала мінімально допустимий бал іспиту, встановлений рішенням ВККС від 29 січня 2018 року.

Надалі Жанна Максюта пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складений висновок. За висновком про підсумки тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей виявила такі рівні прояву показників за критеріями: особистісна компетентність - середній; емотивні якості особистості - високий; мотиваційно-вольові якості особистості - середній; загалом рівень особистісної компетентності - середній; соціальна компетентність - високий; професійна етика - середній; доброчесність - низький.

За результатами ВККС яким визнала її такою, що не відповідає займаній посаді, ухвалила внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення.

20 липня 2021 року ВРП відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення Жанни Максюти з посади судді.

Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата виходить з такого.

Згідно із частинами сьомою, восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Якщо ще раз повернутись до змісту частини восьмої статті 101 цього Закону, то вона говорить, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкової умови, - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією.

Встановлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом вправі розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.

Велика Палата вважає, що на інше розуміння положень частин сьомої, восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII не повинні впливати висновки ВККС, які передували ухваленню рішення щодо надання рекомендації, як-от: визнання того, що суддя не склав іспиту для суддів місцевих та апеляційних судів; відмова судді в допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді; визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді. Ці висновки складають основу, підґрунтя рішення щодо надання рекомендації і повинні оцінюватися та розглядатися разом з останнім рішенням.

За змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Велика Палата вважає за необхідне покликатися на положення статті 17 Закону України від 23 червня 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», за якими суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року ЄСПЛ у справі «Перетятка та Шереметьєв проти України»).

Також у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

З огляду на викладене Велика Палата не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції неправильно протлумачив та застосував норми матеріального права (статті 84, 88 Закону № 1402-VIII).

Велика Палата не знаходить підстав для втручання в оскаржуване рішення суду першої інстанції з підстав порушення норм процесуального права, позаяк суд слушно встановив, що рішення Комісія (з яким не примирилася позивачка) не реалізоване, тобто із цим рішенням та його мотивами не погодилася ВРП (до повноважень якої входить розгляд подання про звільнення).

Натомість вважаємо, що суд першої інстанції правильно зазначив, що на час ухвалення судового рішення оспорювання рішення Комісії не зачіпає прав та інтересів позивачки.

Як уже згадувалося вище, ВРП відмовила в задоволенні подання Комісії про звільнення позивачки з посади судді, по суті зазначене подання вичерпало свою дію (властивості) і не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, позаяк чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді. Вказане рішення ВРП ніким не оскаржене та не скасоване, а відтак покликання авторки апеляційної скарги на те, що воно продовжує породжувати негативні наслідки, не можна визнати доречним, адже позивака, як точно зазначив суд першої інстанції, продовжує працювати на посаді судді та отримує суддівську винагороду.

Варто відзначити, що позивачка мала процесуальну можливість оскаржити рішення Комісії разом з рішенням ВРП, зокрема, і з тих підстав, на які позивачка покликається у своїй апеляційній скарзі (рішення Комісії незаконне та прийняте з порушення законодавства України).

Проте позивачка не скористалася таким правом, тому в неї немає правових підстав для ініціювання інших позовів, які по суті зводяться до незгоди з оскаржуваним рішення ВККС і предметом яких є визнання неправомірними дії колегії ВККС та визнання протиправним і скасування рішення Комісії.

У контексті мовленого не можна погодитися з доводами апеляційної скарги, що рішення суду першої інстанції (який відмовив у задоволенні позову) обмежує позивачку в доступі до правосуддя.

Інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовані встановленими обставинами.

Отже, апеляційну скаргу  Жанни Максюта ВП ВС залишила без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 4 серпня 2022 року – без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.