Верховний Суд формує практику під час війни: нові підходи до доказів, колаборації та воєнних злочинів
Забезпечення єдності судової практики є основним завданням Верховного Суду, особливо у категоріях справ, що безпосередньо впливають на обороноздатність та національну безпеку України. Огляд практики Касаційного кримінального суду за квітень 2026 року демонструє підхід до тлумачення норм КК України в умовах воєнного стану. Особлива увага зосереджена на трьох надважливих питаннях військові правопорушення, злочини проти нацбезпеки та корупційні діяння.
«Судово-юридична газета» розгляне питання посилення відповідальності за діяння, що підривають національну безпеку. Верховний Суд не просто роз’яснює правила кваліфікації, а й обмежує можливості для застосування м’якших покарань, посилаючись на суспільну небезпечність діянь у воєнний час.
Справа № 334/4071/23: примусова паспортизація як державна зрада
У цій справі Верховний Суд розглядав дії громадянки України, яка під час окупації міста Енергодар обійняла посаду в незаконному паспортному центрі. Обвинувачена приймала документи на оформлення паспортів РФ, чим допомагала окупаційній владі у проведенні примусової паспортизації.
Суди попередніх інстанцій визнали особу винуватою і засудили обвинувачену за ч. 2 ст. 111 КК. У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неврахування судами норм міжнародного права, зауважив, що внаслідок відсутності доказів про умисел та добровільність згоди на співпрацю з окупаційною владою в умовах окупації, суди попередніх інстанцій мали ретельно дослідити мотиви й обставини, які могли призвести до певних дій обвинуваченої.
Проте, Верховний Суд залишив рішення судів без змін. Суд погодився, що дії обвинуваченої є усвідомленими, добровільними, вчинені в період воєнного стану, після початку широкомасштабної агресії РФ, в умовах, коли кожному службовцю було очевидно, що діяльність на користь окупаційної адміністрації є спрямованою на підрив суверенітету України.
Факт вчинення обвинуваченою інкримінованого їй злочину підтверджується доказами факту переходу обвинуваченої на бік ворога в умовах воєнного стану, що виразилося у вступі на службу до незаконних органів окупаційної влади.
ВС постановив, що такі дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 111 КК України як державна зрада. Перехід на бік ворога та добровільне зайняття посад у незаконних органах влади завдає шкоди суверенітету та інформаційній безпеці України.
Справа № 529/1660/22: допустимість добровільно наданих документів
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що добровільна передача слідчому документів та інших матеріалів, які мають доказове значення у кримінальному провадженні, не є отриманням доказів у позапроцесуальний спосіб і не може бути підставою для визнання їх недопустимими.
Відповідну правову позицію суд висловив під час перегляду справи щодо обвинувачення особи у пособництві державі-агресору. Захист наполягав, що низка документів, зокрема «грамота», «благодарность», трудовий договір та виписки з наказів, були долучені до матеріалів провадження з порушенням вимог кримінального процесуального законодавства та не можуть вважатися належними доказами.
Під час розгляду справи свідок, який до цього проводив досудове розслідування в СБУ, повідомив, що після часткової деокупації Куп’янського району йому добровільно передали значний обсяг документів, серед яких були й матеріали, що стали підставою для внесення відомостей до ЄРДР та подальшого розслідування.
Колегія суддів ККС наголосила, що якщо особа, у володінні якої перебувають речі, документи чи інші матеріали, добровільно передає їх слідчому, такі докази не вважаються отриманими поза встановленою законом процедурою. Відтак сама по собі добровільна видача документів не впливає на їхню допустимість у кримінальному провадженні.
Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про безпідставність доводів захисту щодо недопустимості письмових доказів. Водночас ККС змінив вирок апеляційної інстанції, виключивши з мотивувальної частини окремі формулювання про інші дії обвинуваченого, які нібито підривали національну безпеку України, залишивши решту висновків суду без змін.
Справа № 642/1023/23: обов'язковість перевірки добровільності колаборації
Рішення має важливе значення для справ щодо співпраці з окупантами, де обвинувачені заявляють про примус. Колишню працівницю правоохоронних органів обвинуватили у добровільному зайнятті посади слідчого в «народній міліції» Ізюма.
Під час розгляду справи суди досліджували обставини, за яких обвинувачена почала співпрацювати з окупаційними органами влади. Суд першої інстанції дійшов висновку про добровільний характер такої співпраці, посилаючись, зокрема, на показання свідків.
Водночас сторона захисту протягом усього провадження наполягала, що рішення про співпрацю було прийняте під примусом після застосування до обвинуваченої фізичного та психологічного насильства з боку представників окупаційних сил.
У судовому засіданні свідки повідомили, що після окупації жінку, яка мала стосунок до правоохоронних органів, разом з іншими особами незаконно затримали представники окупаційної влади. За словами свідків, вона повернулася додому лише через три-чотири дні та розповіла, що її утримували в підвальному приміщенні, схиляли до роботи в окупаційній поліції, вивозили до лісу та здійснювали постріли поблизу голови з метою залякування. Лікар, яка оглядала жінку, підтвердила в суді наявність у неї тілесних ушкоджень, зокрема травми вуха. За словами медика, пацієнтка перебувала у пригніченому психологічному стані, була налякана та уникала зайвих розмов про пережиті події.
Як зазначив ВС, добровільність є обов’язковою ознакою колабораційної діяльності (ч. 7 ст. 111-1 КК). Обвинувачення має довести її поза розумним сумнівом. Суди зобов'язані проводити ефективне розслідування заяв про погане поводження, навіть якщо воно здійснювалося представниками окупаційних сил. У цій справі ВС скасував рішення нижчих судів через неналежну перевірку фактів примусу.
Справа № 939/1435/22: воєнні злочини в Бородянці
Справа стосується відповідальності російських військових за жорстоке поводження з цивільними особами. Російський військовий керівник (комбатант) наказав заблокувати близько 500 цивільних осіб у Бородянському психоневрологічному інтернаті, відібрати у них телефони та використовувати будівлю для розміщення реактивних систем залпового вогню «Град». Також він примушував директора інтернату під загрозою зброї зніматися у пропагандистському відео.
Суди попередніх інстанцій визнали винуватим і засудили обвинуваченого за ч. 1 ст. 438 КК. У касаційній скарзі захисник зазначав, що через відсутність обвинуваченого в судовому засіданні неможливо було встановити спрямованість його умислу та чи діяв він добровільно або під примусом і тиском сторонніх осіб. Стверджував, що сторона обвинувачення не надала достовірних відомостей щодо осудності обвинуваченого та характеристики його особи.
Проте, ВС залишено без зміни рішення судів попередніх інстанцій. Відповідно до положень Конвенції про захист цивільного населення під час війни та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, особи, що входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях. Всі комбатанти зобов’язані додержуватися норм міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів.
ВС наголосив, що обвинувачений на момент вчинення інкримінованих йому дій входив до складу збройних сил РФ та мав статус комбатанта. Відтак він не може нести кримінальну відповідальність виключно за сам факт участі у міжнародному збройному конфлікті.
Водночас статус комбатанта не звільняє особу від обов’язку дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права та законів і звичаїв війни. Особи, які беруть участь у бойових діях, зобов’язані діяти в межах міжнародно-правових норм, що забезпечують захист цивільного населення та інших осіб, які не беруть безпосередньої участі у збройному конфлікті.
Обвинувачений порушив ці вимоги, вчинивши жорстоке поводження з цивільними особами, які перебували під захистом міжнародного гуманітарного права. Крім того, він віддавав накази щодо вчинення таких дій та інших порушень законів і звичаїв війни.
Суд підкреслив, що кримінальна відповідальність у цьому випадку настає не за належність до збройних сил держави-агресора, а за конкретні дії, які кваліфікуються як порушення міжнародного гуманітарного права та воєнні злочини.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
