Батьки дітей з інвалідністю після мобілізації втрачають право на сімейні гарантії: чому держава має усунути правову нерівність
В Україні пропонують внести зміни до статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» щодо усунення обмежень у реалізації права військовослужбовців на звільнення з військової служби у зв'язку з вихованням дитини з інвалідністю віком до 18 років.
Законопроєкт №15057 покликаний усунути правову колізію між Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу». Наразі батьки, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років, мають право на відстрочку від мобілізації без додаткових умов. Водночас для військовослужбовців, які вже проходять службу, право на звільнення за цією підставою можливе лише за відсутності інших осіб, зобов'язаних виховувати дитину.
Нагадаємо , як писала «Судово-юридична газета» такий підхід суперечить принципу рівності дітей у правах, закріпленому Конституцією України, а також міжнародним зобов’язанням держави. Зокрема, Конвенція ООН про права дитини вимагає, щоб у всіх рішеннях щодо дітей першочергова увага приділялася забезпеченню їхніх найкращих інтересів, а також гарантувала дітям з інвалідністю особливий захист і підтримку з урахуванням потреб сімей, які здійснюють догляд.
Чому зі зміни є важливими
Законопроєкт №15057 порушує питання не про створення нових привілеїв для військовослужбовців, а про недопущення звуження їхніх прав через сам факт проходження військової служби.
Держава визнає, що дитина з інвалідністю потребує особливого захисту, а її батьки — можливості забезпечувати належний догляд, лікування та реабілітацію. Однак чинне законодавство створює ситуацію, коли після мобілізації один із батьків втрачає можливість реалізувати ті самі сімейні гарантії, які мав до початку служби.
Виконання конституційного обов’язку із захисту держави не повинно означати автоматичного обмеження інших конституційних прав військовослужбовця, зокрема права на участь у вихованні та догляді за дитиною з інвалідністю. Навпаки, люди, які вже виконують завдання із захисту країни, не мають опинятися у менш захищеному становищі порівняно з тими, хто ще не був призваний на військову службу.
Ухвалення законопроєкту №15057 дозволило б усунути цю нерівність та закріпити принцип, що статус військовослужбовця не може бути підставою для зменшення обсягу державних гарантій для його дитини. Баланс між потребами оборони та правами громадян має забезпечуватися не шляхом обмеження прав окремої категорії людей, а через пошук законодавчих рішень, які одночасно враховують інтереси держави та найкращі інтереси дитини.
Однак, станом на 17 липня 2026 року законопроєкт №15057 фактично не просунувся в парламенті. Документ був зареєстрований 9 березня 2026 року, однак після реєстрації його розгляд не отримав подальшого розвитку. Зокрема, картка законопроєкту не містить матеріалів, які б свідчили про подальший рух законопроєкту або його підготовку до розгляду Верховною Радою.
Адвокати та медики про необхідність захисту прав дітей з інвалідністю та роль батьків у догляді й реабілітації
Під час фахового обговорення законопроєкту №15057, яке відбулося 17 липня за участі адвокатів, правозахисників, представників громадських організацій, медичної спільноти та народних депутатів, учасники згадали положення Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю щодо забезпечення права дітей з інвалідністю на сімейне життя та підтримку їхніх родин.
Учасники зазначили, що чинне законодавство створює ситуацію, коли діти з однаковим правовим статусом отримують різний рівень державного захисту залежно від того, чи був один із батьків мобілізований. На їхню думку, законопроєкт не створює нових прав, а має узгодити норми щодо відстрочки від мобілізації та звільнення військовослужбовців.
Під час обговорення наголошували на принципах верховенства права, юридичної визначеності та найкращих інтересів дитини. Експерти зазначили, що статус дитини з інвалідністю має мати самостійне значення, а при вирішенні питань звільнення важливо враховувати не лише формальну наявність другого з батьків, а фактичну можливість забезпечити дитині догляд, лікування та реабілітацію.
Під час обговорення адвокати наголошували, що законопроєкт №15057 не спрямований на розширення переліку підстав для звільнення військовослужбовців, а має відновити баланс між інтересами оборони держави та захистом прав дітей з інвалідністю. Вона звернула увагу, що після змін законодавства у 2024 році виникла ситуація, коли держава фактично перестала однаково оцінювати потреби дітей з інвалідністю залежно від статусу їхнього батька. За її словами, чинна норма передбачає можливість звільнення лише за відсутності інших осіб, які можуть виховувати дитину, однак у такому випадку право на звільнення фактично не відрізняється від ситуацій із вихованням здорової дитини без одного з батьків.
Також адвокати прокоментували позицію Міністерства оборони України щодо можливого впливу законопроєкту на обороноздатність. Вона зазначила, що аргумент про «значний відтік військовослужбовців» має оцінюватися з урахуванням конкретної кількості людей, яких можуть стосуватися зміни. За її словами, йдеться не про масове звільнення військових, а про обмежену кількість батьків дітей з інвалідністю, які через зміну законодавства втратили можливість повернутися до сім’ї.
На їх думку, навіть якщо кількість таких військовослужбовців є невеликою для масштабів Сил оборони, для кожної дитини з інвалідністю можливість участі обох батьків у догляді та вихованні має суттєве значення.
Також в ході обговорення адвокати звернули увагу, що верховенство права не є лише формальним положенням у законодавстві, а передбачає дотримання таких принципів, як юридична визначеність, заборона свавілля, рівність перед законом, недискримінація та захист прав людини.
Правозахисник також зазначали, що чинне законодавство створює проблему юридичної невизначеності, оскільки одна й та сама життєва обставина — виховання дитини з інвалідністю до 18 років — має різні правові наслідки залежно від статусу батька. Батько, який ще не проходить військову службу, може отримати відстрочку, тоді як військовослужбовець у подібній ситуації має значно обмеженіші можливості для звільнення. Діти з однаковим правовим статусом отримують різний рівень державного захисту залежно від того, чи був їхній батько мобілізований. Такий підхід, за його словами, суперечить принципам рівності та недискримінації.
Представники реабілітаційних центрів і медичної спільноти наголосили, що реабілітація дітей з інвалідністю є безперервним процесом, який значною мірою залежить від щоденної участі батьків. За їхніми словами, реабілітаційні заходи можуть потребувати від чотирьох до шести годин щоденної участі родини, а при окремих тяжких захворюваннях — до восьми годин на добу. Значна частина цього навантаження припадає саме на сім'ю, тоді як відсутність одного з батьків може негативно позначитися на стабільності лікування, реабілітації та розвитку дитини.
Окремі виступи були присвячені дітям із муковісцидозом, орфанними захворюваннями, аутизмом, складними порушеннями розвитку та іншими станами, що потребують постійного медичного супроводу, спеціального харчування, регулярних поїздок до лікарів і безперервної участі родини. Фахівці також звернули увагу, що перевантаження одного з батьків підвищує ризик виснаження, зриву догляду, погіршення психічного здоров'я матері та навіть інституціалізації дитини.
Народні депутати також долучилися до обговорення законопроєкту №15057 та надали рекомендації щодо його доопрацювання до другого читання. Зокрема, вони закликали представників громадських організацій і правозахисників оперативно надати свої пропозиції та поправки, які можуть бути враховані під час подальшої роботи над документом.
Представник Міністерства у справах ветеранів повідомив, що відомство підтримує ідею однакових підстав для відстрочки від мобілізації та звільнення з військової служби, однак пропонує доопрацювати законопроєкт. Зокрема, право пропонується пов’язати не лише зі статусом дитини з інвалідністю, а з її фактичною потребою в постійному догляді. Для цього пропонується визначити перелік медичних показань, які стануть підставою для відстрочки та звільнення. Такий перелік, за пропозицією міністерства, має затвердити Кабінет Міністрів за поданням Міністерства охорони здоров’я або безпосередньо МОЗ.
У підсумку можна дійти висновку, що між задекларованими державою гарантіями захисту дітей з інвалідністю та чинним правовим регулюванням існує колізія. Попри визнання необхідності особливого догляду за такими дітьми, після мобілізації один із батьків фактично втрачає можливість скористатися сімейними гарантіями, які мав до початку служби. Тож очікуємо на відповідні кроки держави, спрямовані на усунення цієї невідповідності та приведення законодавства у відповідність до конституційних гарантій і міжнародних стандартів захисту прав дитини.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
