Верховний Суд пояснив, чому банк не може виселити родину з дитиною із заставного будинку
Колегія суддів Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянула у справі № 713/134/25 спір за касаційною скаргою банку на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у задоволенні позову про виселення мешканців із житлового будинку.
Обставини справи
Як вбачається з матеріалів справи, правовідносини між сторонами виникли із кредитного договору, укладеного ще у 2006 році між банківською установою та позичальником. За цим договором банк надав позичальнику кредит у розмірі 70 000 доларів США зі строком остаточного повернення до грудня 2021 року та відсотковою ставкою 13 % річних.
Для забезпечення виконання кредитних зобов’язань того ж дня сторони уклали іпотечний договір, за яким у заставу банку було передано житловий будинок із господарськими будівлями. Встановлено, що це нерухоме майно належало позичальнику ще з 2005 року. У подальшому, внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки, право власності на зазначений будинок перейшло до банку, який набув статусу його власника.
Попри це, у спірному будинку продовжували проживати відповідачі — члени сім’ї позичальника, які були зареєстровані за цією адресою та фактично використовували житло як єдине місце проживання. Відповідачі відмовилися добровільно звільнити приміщення, що стало підставою для звернення банку до суду з вимогою про їх виселення.
Районний суд відмовив банку у задоволенні позовних вимог, це рішення залишив без змін і Чернівецький апеляційний суд. Суди виходили з того, що банк не довів придбання предмета іпотеки за кредитні кошти та не обґрунтував можливість виселення без надання іншого житла.
Рішення Верховного Суду
Верховний Суд нагадав, що відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло, а примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону та за рішенням суду. При цьому втручання у право на житло має відповідати принципу пропорційності, який випливає як із практики ЄСПЛ, так і зі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на повагу до житла.
Суд звернув увагу на норми статті 391 ЦК України, які передбачають право власника вимагати усунення перешкод у користуванні майном, а також положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої звернення стягнення на іпотечне житло є підставою для виселення мешканців у порядку, визначеному законом.
Разом із тим Верховний Суд нагадав, що положення статті 109 Житлового кодексу України встановлюють загальне правило: у разі виселення громадянам має бути надано інше постійне житлове приміщення. Виняток із цього правила застосовується лише тоді, коли житло було придбане за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою цього самого житла. Саме встановлення джерела придбання житла є визначальним для вирішення питання про можливість виселення без надання іншого житла.
Верховний Суд додав, що загальні засади доказування, закріплені у статтях 76–81 ЦПК України, зокрема те, що кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Оцінюючи матеріали справи, Верховний Суд погодився з висновками попередніх інстанцій про те, що банк не надав належних і допустимих доказів того, що спірний житловий будинок був придбаний саме за рахунок кредитних коштів, забезпечених іпотекою. Також було враховано, що позивач не визначив інше житлове приміщення, яке могло б бути надане відповідачам у разі виселення, та не довів наявності у них іншого житла у власності або користуванні.
Крім того, Верховний Суд звернув увагу на обставини проживання у спірному будинку малолітньої дитини відповідачів. Суд зазначив, що відповідно до норм цивільного законодавства, законодавства про охорону дитинства та про свободу пересування, право дитини на проживання з батьками підлягає особливому захисту, а саме по собі вселення дитини до житла не може розцінюватися як підстава для позбавлення її права користування житлом.
Сд підкреслив, що доводи касаційної скарги фактично зводяться до переоцінки доказів та встановлення нових фактичних обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій, залишив касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
