Верховний Суд не дозволив виселення військового пенсіонера, який 20 років проживав у колишньому медпункті
Судова практика неодноразово стикається з ситуаціями, коли особа роками проживає у приміщенні, а власник майна вимагає її виселення. У таких випадках ключового значення набуває оцінка права на житло та принципу пропорційності.
У справі № 521/5433/24 від 3 червня 2026 року ВС КЦС розглянув питання виселення особи з приміщення, яке офіційно не належить до житлового фонду, але фактично використовується як житло протягом тривалого часу. Суд оцінив, чи підлягає таке проживання захисту за статтею 8 Конвенції та чи допускається виселення без надання іншого житла.
Обставини справи
Міністерство оборони України в особі військової частини звернулося до суду з вимогою виселити військового пенсіонера з приміщення медичного пункту, яке входить до складу військового містечка. Позивач вважав, що чоловік не має належних правових підстав для проживання у спірному приміщенні.
Натомість відповідач подав зустрічний позов, зазначивши, що є підполковником запасу, перебуває на квартирному обліку для отримання житла від Міністерства оборони України та проживає у спірному приміщенні понад 20 років. За його словами, другий поверх будівлі був переобладнаний під гуртожиток для проживання військовослужбовців, а іншого житла він не має.
Під час розгляду справи суди встановили, що приміщення фактично використовується як житло, а у 2024 році між Одеським квартирно-експлуатаційним управлінням та відповідачем було укладено договір про порядок користування житловим приміщенням.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у виселенні та задовольнили вимоги про усунення перешкод у доступі до житла, після чого військова частина звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
ВС вказав, що власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема житловим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.
Суд наголосив, що виселення особи із житла без надання іншого житлового приміщення можливе лише за умови, що таке втручання у право на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Втручання у право на житло має бути не лише формально обґрунтованим, а й необхідним у демократичному суспільстві, при цьому суди повинні забезпечити справедливий баланс між інтересами особи та суспільства.
Сам собою формальний статус приміщення як нежитлового не виключає можливості визнання його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції за наявності фактичного тривалого проживання особи.
ВС зазначив, що у справі встановлено: спірні приміщення, хоча й обліковуються як нежитлові, фактично тривалий час використовуються як житло, переобладнані під гуртожиток для проживання військовослужбовців та членів їх сімей, а відповідач разом із членами своєї сім’ї проживає у них понад двадцять років.
ВС вказав, що відповідач є військовим пенсіонером, перебуває на квартирному обліку для отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України, іншого житла не має, а спірне приміщення є єдиним місцем його проживання.
Суд також звернув увагу, що з урахуванням усталеної практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» не обмежується приміщеннями, що мають формальний статус житлового фонду, а охоплює будь-яке приміщення, з яким особа має достатній та тривалий фактичний зв’язок.
ВС вказав, що суди обґрунтовано врахували, що відповідач вселився до спірного приміщення за згодою уповноважених осіб, а переобладнання такого приміщення під житло здійснювалося за участю та з відома органів Міністерства оборони України.
Тому Суд вирішив, що позивач не надав належних та допустимих доказів самовільного зайняття відповідачем спірного приміщення.
ВС вказав, що за таких обставин спірне приміщення є «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки відповідач має з ним достатній та тривалий зв’язок, а тому виселення без надання іншого житла є непропорційним втручанням у його право на повагу до житла.
Суд також наголосив, що посилання заявника на відсутність у відповідача правовстановлюючих документів не спростовують правильності висновків судів, оскільки відповідно до положень житлового законодавства та статті 8 Конвенції вирішальне значення мають не лише формальний правовий титул, а й фактичні обставини користування житлом, тривалість проживання та наявність достатнього зв’язку особи з відповідним приміщенням.
Навіть у разі переслідування легітимної мети втручання у право на житло повинно відповідати вимогам необхідності та пропорційності.
Суд зазначив, що сам собою статус майна не звільняє державу від обов’язку дотримання міжнародних стандартів захисту прав людини.
Також Верховний Суд підкреслив, що реєстрація місця проживання не є самостійною підставою для набуття права користування житлом, однак у сукупності з іншими встановленими обставинами вона підтверджує наявність у особи достатнього та тривалого зв’язку із приміщенням.
Таким чином, Верховний Суд залишив без змін рішення попередніх інстанцій та відмовив у виселенні військового пенсіонера зі спірного приміщення.
Суд підтвердив важливу правову позицію, що навіть нежитлове приміщення може визнаватися житлом у розумінні статті 8 Конвенції, якщо особа тривалий час фактично проживає у ньому, має достатній зв’язок із цим місцем та не володіє іншим житлом.
Читайте також іншу важливу судову практику, в якій ВС підтвердив, що тривале проживання особи та наявність міцного фактичного зв’язку з житлом можуть бути вирішальними під час вирішення питання про виселення, у матеріалі «Судово-юридичної газети».
Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER та WhatsApp, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.
